Зоряна. Частина II

- Зоряно! – я чую такий вже знайомий рідний голос. – Зоряно! Максим написав!

Прибігаю. Бачу її обличчя: встривожене, налякане, пусте. Сльози котяться по Лідиних щоках, а вона навіть не в силах промовити ще хоч слово, лише шепоче «Зоряно, Зоряно, Зоряно…»

Беру з її рук телефон і бачу повідомлення від її старшого брата Максима: «Мами більше немає з нами. Вийшла позавчора з підвалу, щоб знайти харчі, бо малому було вже дуже зле від голоду. І потрапила під обстріли. Мені це дядько Василь написав. Він вчора зміг вибратися. Малий з ним. Лідо, тримайся. Ми Херсон відвоюємо. Мама завжди в серці. Пам’ятай, Лідо, будь сильною дівчинкою».

- Після першого ж речення вже не могла дихати, здається, - шепоче Ліда і тулиться до мене. Я її обіймаю так ніжно, як можу, але не так, як змогла би її мати.

- Ми малого заберем, обіцяю, - кажу я і цілую її голівку.

Так і згадуються події нашої втечі додому з Києва…

Метро працювало і нам вдалося безперешкодно дістатися залізничного вокзалу. Там було багато людей, дуже багато. Від того ставало ще страшніше. А раптом вони зрозуміють, що ми всі тут і поцілять сюди… Думки плутались. Я не могла думати, як москалі, тому що я і на одну краплю ними не була. Від метро до вокзалу ми бігли. До каси ми теж бігли. Здавалося, що зупинишся і все – тут тебе і поховають. Я знала, що в такі моменти за тебе думає страх, але я віддалася йому сповна. Ліда майже увесь час мовчала і лише міцно тримала свою гітару. Сказала, що то подарунок від старшого брата Максима. Речей у неї майже не було – тільки музичний інструмент і невеличкий наплічник. Не впевнена, що вона розуміла, що йде з дому надовго.

Черга в касу здавалася мені нескінченною. Це при тому, що більшість людей чекали евакуаційних поїздів, на які не потрібно було купляти квитки. Всюди жінки з дітьми і тільки з деякими прийшли чоловіки, щоб попрощатися. Чи побачать вони один одного ще хоч раз? Я відкинула ці думки. Не буду думати про таке! Звичайно, вони ще зустрінуться і будуть обійматися мільйони разів.

- Зоряно, - почула нарешті Лідин голос. – А що як я більше ніколи не побачу мамину усмішку?

- Дурниці! – занадто оптимістично мовила я. – Ще багато разів побачиш.

Якби ж я знала тоді, що тільки на фото…

Квитки до Вінниці були куплені, лишалося тільки дочекатися свого потяга. Я намагалася відійти якнайдалі від великого скупчення людей, хоч це було і дуже складно. Люди були всюди – у приміщенні вокзалу, на перонах, в тунелях. Особливо в тунелях. Під землею зараз було безпечніше.

Із їжі з собою було лише печиво, яке привозили волонтери. Не хотілося багато брати у тих, хто ховався в метро, та і я думала, що протримаємося один день, поки не доберемося до мого села. Проте урчання в животі у Ліди трохи змусило мене пошкодувати, що не продумала момент з їжею краще. Я віддала дівчині печиво і наказала їсти стільки, скільки захоче. Мені все одно і крихта в горло не полізла б.

Очікування здавалося безмежним. Напевно, ще ніколи в житті я так сильно не мріяла вміти телепортуватися. Це вирішило би дуже багато проблем, врятувало би сотні життів. Звичайно, якщо б наш ворог цього не міг би повторити.

Одна година повільно змінювалась іншою, ми з Лідою майже не розмовляли, лише по черзі проходились туди-сюди, щоб трохи розім’яти ноги. Може, було необачно з моєї сторони їхати на вокзал отак спозарання, проте знаходитись у тому місці вже не було сил.

Останній день лютого на календарі і я дізналась це тільки через те, що на квитках позначалася дата. Для всіх навкруги існував лише один календар і за цим відліком сьогодні був п’ятий день війни. І ніхто не чекав початку весни. Весна прийде з перемогою і лише так.

Ліда заснула просто на землі, бо вночі після інциденту з тою недолюдиною очей так і не зімкнула. Мені довелося збудити її, бо наш потяг прибував за дві хвилини.

- Люба, виспишся у потягу, буде зо три години для цього, - ласкаво мовила я, сподіваючись, що їй це вдасться.

Ми їхали вже півтори години, коли я раптом почула неприємний запах, від якого серце защемило і дихати стало важко. Щось горить. Смердить димом. Я швидко почала будити Ліду, вона дивилась на мене переляканими очима, поки сама не відчула запах.

- Хватай речі і ходімо, - звеліла я, навіть не знаючи куди бігти і що робити, але залишатися в купе точно не варто було.

Ми вийшли з купе, там було вже добряче народу, які намагалися відчинити вікна. Дим заповнив увесь вагон, люди кашляли і метушились. Я не бачила провідниці, як виявилось її давно ніхто не бачив. Кажуть, що вона могла піти до машиніста, але це була лише версія.

Коли нам нарешті вдалося відкрити вікна я побачила полум’я з вікон сусіднього вагону. Пожежа почалася там. І я знала, що маю зробити те, що навряд чи випадає комусь за життя і слава Богу. Я зірвала стоп-кран. Це здавалося єдиним правильним рішенням у цій ситуації, і я була дуже здивована, що люди не зробили цього раніше.

Нас добряче затрусило. Люди всілися на підлогу, намагаючись не нервувати і не травмуватися. Я не знала достеменно, як працює стоп-кран, але поїзд зупинився і це дало нам змогу діяти далі. Провідниці так і не було, тож відчинити двері взялися двоє дужих чоловіків. Люди посипалися в обидві сторони і відійшли подалі від рейок.

За цим слідували один довгий і два коротких звукові сигнали. Пожежна тривога. Люди з інших вагонів почали виходити, але той, у якому було займання – не відчинили. Люди пробиралися до інших вагонів і виходили звідти.

Достоту невідомо що тоді сталося і чому почалася пожежа. Нам сказали щось про електрику і так далі, але люди, які знаходилися в тому вагоні, знали більше. Ми це зрозуміли пізніше, коли з вагону витягнули чоловіка зі зв’язаними руками за спиною.

- Що з ним? – запитала Ліда. Я не знала, але підозрювала, що вагон загорівся не просто так.

На вигляд цей чоловік був звичайним. Десь років сорока п’яти, неголений, в джинсах та светрі. Таким ми його побачили. Нам би не розповіли нічого, щоб не хвилювати, але вже потім я підслухала розмову провідниць. Кажуть, серед його речей знайшли підпалювач і бензинову запальничку. А разом з тим паспорт громадянина ворожої держави. Як же його впустили до потягу?