Одарка. Частина II

Дядько Захар видався чоловіком напрочуд приємним. Вусатий, чорнобровий і з великими добрими карими очима. Такими глибокими-глибокими, що дна не вгледіти. Він люб’язно допоміг знести нам усі речі, все гарненько склав у багажник і навіть відчинив дверцята автівки – справжній джентльмен. Коли я сіла всередину і побачила на передньому сидінні жінку – я дещо зрозуміла у своєму житті. Є люди, яким набагато страшніше, ніж тобі. Ні, вона ніяким чином не видавала цього страху. Вона привітно усміхалась і питала у нас як справи, куди їдемо і так далі. Але вона була вагітна. Добре так вагітна. Я хотіла спитати який тиждень чи щось типу того, але боялася сполошити її. Врешті-решт, не моя справа.

Бабуся якось одразу зрозуміла, що справи кепські. Але це мені стало очевидно лише потім. Спочатку ми їхали трохи на нервах, але врешті розговорились. Виявилося, що дядько Захар з Вінниччини, там народився і виріс, а потім зустрів Марину і заради неї переїхав в Миколаїв. Має тут автомайстерню та двоповерховий будинок, який вони плекали, немов власну дитину. Дітей у них, до слова, не було.

Я дивилася на вагітну Марину і мені ставало ще більш лячно. Вона була дуже гарною жінкою, з витонченими, майже філігранними, вилицями. З гарними зеленими очима, сповненими турботи до ближнього і при всьому тому була спокійною, як удав. Але їй було сорок чотири роки і це була її перша вагітність і остання надія. Захар їхав з великою обережністю і я бачила через дзеркало заднього виду, як він поглядає на свою кохану і трохи прибавляє швидкості.

Доки ми їхали я навіть на секунду подумала, що все добре – просто нова цікава пригода. А потім дорогою ми побачили великі військові машини – і мара зникла. Все ж таки війна. Все ж таки не наснилося.

Спочатку Захар думав заїхати в Одесу, купити все необхідне, може зняти ще грошей, бо у Миколаєві нічого не встигли, хотіли швидше виїхати. Однак потім він передумав, мовляв, на Одесу точно будуть нападати – вони ж думають це «російське місто», отже захочуть забрати своє.

- Сподіваюсь, одесити їм добряче наваляють, - сказав це гучно та й ще усміхнувся своїми величезними вусами.

Він справді був схожий на запорозького козака, лише оселедця на голові не вистачало. Я тоді на секунду подумала, що він буде чудовим татом для малюка. Однак Захар не збирався їхати з Мариною до Молдови.

- Це не діло тікати з країни, яка у такому стані. Це як лишити хворого помирати, знаючи, що у тебе є шанси хоч якось допомогти йому. Я знаю – ми переможемо і знаю, що я обов’язково обійму свого сина і він буде пишатися мною, коли виросте.

В животику Марини був хлопчик, вони планували назвати його Мироном. Мирон Захарович – мені здавалося звучить дуже гарно.

- А тебе отак і кличуть Одаркою? – спиталася Марина після довгого мовчання. – Я ніколи не зустрічала дівчину, яку б так називали.

- Це бабусина примха, - віджартувалася я і подивилася на бабусю, вона усміхалась. – Взагалі-то мама кличе мене Дарусею, Даринкою. Друзі теж Дариною звуть. Але я виросла з бабусею і звикла називатися Одаркою. Просто для сучасного світу це трохи дивно.

- Ти ніби з твору якогось українського письменника дев’ятнадцятого століття,  - зауважила Марина. – Здається, у Марка Вовчка було таке оповідання.

Марина працювала викладачем української літератури у Миколаївському національному університеті імені Василя Сухомлинського. Вона була філологом за покликанням і я відчувала, що вона справді обожнює цю справу.

Нам потрібно було заїхати на заправку і ми пожалкували, що не зробили цього раніше. Черга була з дванадцяти машин, а це заправка на трасі, а не у місті. Страшно було уявити, що коїлось там.  

Захар пішов платити за пальне, а бабуся вирішила поки зайти в магазин, який на заправці слава Богу працював. Ми лишилися з Мариною одні і довгенько так мовчали, напевно хвилин зо п’ятнадцять. Захар стояв поруч машини, але не сідав – лише щоб трохи ближче під’їхати, коли черга потроху рухалась.

Мовчання Марини було сповнене тривоги. Я це відчувала якось підсвідомо. А потім вона повернулася до мене і в її очах я прочитала: «допоможіть». Вона дивилася на мене своїми великими зеленими очима і не могла вимовити ні слова, лише схопилася за живіт. Я злякалась.

- Захаре! – крикнула я що є духу. Я ніколи не могла так швидко звертатися до людини на ім’я. – Захаре, сюди!

Він почув практично одразу. Залетів у автівку вихром і одразу припав до Марини.

- Почалося, - сказала вона. – Води відійшли.

Захар міркував. Я бачила, як напружувалися його скроні. Я розуміла одне – він не везтиме нас до кордону. Та чомусь це було не важливо. Зараз головним було нове життя, яке так хотіло з’явитися на світ у рідній країні, навіть посеред війни.

- Дарино, ми не поїдемо до Паланки, - я бачила, як йому важко те казати. – Повезу її у Вінницю, до пологового. Зараз скажу сестрі, щоб домовилася, вона там працює. В нас є час доїхати, треба рушати негайно. Не хочу в Одесу, там немає знайомих, немає де жити і як на мене дуже небезпечно. Вибачте, що так вийшло… Єдине, що можу запропонувати – поїхати з нами. Там має бути безпечно якийсь час точно. В селі якось уживемося, місце є. 

Я думала швидко. Залишитися зараз тут з бабусею і речами посеред траси, не знаючи що робити чи поїхати разом з людьми, яких я знаю пару годин? Інтуїція підказувала мені: треба триматися разом.

- Ми з вами, - сказала я через хвилину.

Лишалося лише дочекатися своєї черги на заправці.