Зоряна. Частина I

Колись у дитинстві, років у десять, я мріяла про метро. Ми жили сім'єю у маленькому селищі на Вінничині, я не бачила ні гір, ні моря, ні височенних будівель. Та я і не мріяла про них. Якось до нашого села приїхала дівчинка з Києва до бабусі, ми затоваришували. Тоді вона почала описувати своє місто: широкий величний Хрещатик, Золоті ворота, Києво-Печерську лавру і метро.

- Як, потяг під землею? – дивувалась тоді я. На той час я їздила потягом лише один раз – з Вінниці до Жмеринки, електричкою.

- Так, нічим не гірший транспорт за трамваї, чесно тобі кажу. Приїжджай в гості, покатаємось, - ось так і зародилася несмілива дитяча мрія – побачити метро.

Хто б міг тоді подумати, що через п'ятнадцять років після того метро стане моїм сховищем. Коли Путін вирішив загарбати до своїх слизьких тролячих рук нашу країну – я працювала у нічну зміну у барі неподалік від станції метро Університет. Я саме закінчувала протирати барну стійку і збиралася йти додому, коли земля під ногами задрижала. Що? Землетрус? Злякалася, схопила речі і вибігла на вулицю. Звуки вибуху не можна було сплутати ні з чим. Це дивно, адже я ніколи раніше не чула їх у реальному житті. Проте усім нутром відчувала – це війна. Справжня війна. Я почала бігти, бігти в сторону дому, як шалена, але потім хтось крикнув:

- Жіночко, сюди, сюди! – якийсь молодик кричав зі сторони станції метро.

Спочатку навіть не зрозуміла, що це мені. Здавалося, в моїй голові все змішалося. І я буду вічно вдячна Артему, який просто затягнув мене до метро.

Ми забігли вниз, там все було зачинено, але незабаром мало запрацювати. Я тремтіла. Артем обома руками взяв мене за плечі і промовив:

- Ви у порядку. Все добре. Тут безпечно, - і я повторювала ці слова знову і знову.

Врешті-решт станцію скоро відчинили, до того часу нас зібралося вже більше двадцяти людей. Ми спустилися у самий низ, просто до перону і там просто повсідалися на підлогу – хто де міг. Я дістала з кишені телефон – двадцять відсотків заряду. Швидко написала мамі, що я в безпеці. Мама, звичайно, ще спала. А значить у них в селі все спокійно.

Я не скажу, що моє життя було надто ідеальним до початку війни, але воно було моїм! Мене звати Зоряна і я маю чудову сім'ю – люблячих батьків, трирічного синочка Андрія та коханого чоловіка Ігоря. Ось тільки це все зараз крає мені серце, адже я не бачила сина вже три місяці, а коханого – тим більше, бо він моряк. Він саме мав повертатися з рейсу десь через тиждень, зараз благатиму, щоб не повертався, коли вийде на зв’язок. Я сиджу у метро вже три дні, чую всі вибухи і постріли, проте я нікого не засуджую: ні тих, хто залишився, ні тих, хто покинув Україну. У всіх свої причини. Не з кожного чоловіка користь на фронті. Хтось краще розбирається в комп’ютері, хтось пише книжки, а хтось майструє дитячі іграшки. Якщо всіх відправити воювати, чи лишаться живими хлопці, які ніколи не тримали в руках зброю? Тому і кажу, що нікого не засуджую. В цій ситуації немає кращих і гірших, ми – єдині. У нас один ворог – Путін і його пришелепкуватість.

Вчора вранці Артем пішов записуватися у територіальну оборону Києва. Більше я його не бачила і не певна що коли-небудь побачу. Деякі долі переплітаються лише на мить, але мають велику вагу у житті кожної людини.

Я сиджу тут, на холодній підлозі, загорнута у ковдру, яку люб’язно привезли волонтери учора зранку. Ніч з двадцять четвертого на двадцять п’яте я думала, що сконаю від страху, голоду і холоду. Але за одну ніч від такого не помирають. Тим паче метро – не вулиця, тут все ж таки тепліше.

Вчора ввечері прийшла дівчина з гітарою і добрих три години співала усіх пісень, яких люди просили. Я бачила, як її пальці червоніють від струн і холоду, але вона продовжувала грати та співати. Під ці патріотичні колискові багато матерів повкладали своїх дітей.

З дівчиною я опісля розговорилася. Виявилося, що їй сімнадцять років, вона навчається в Києві, а сама з Херсону. Розповіла, що мати їй категорично заборонила повертатися додому. Сказала їхати на Західну, або ж хоч кудись, де безпечно.

Я тоді подумала як би я поводилася на її місці. Ще зовсім дитина у такому великому місті – абсолютно одна. І ти не знаєш куди тікати, ховатись. Ти не можеш поїхати додому. Не можеш нічого. Страшно. Я запропонувала Ліді – так звали дівчину – примоститися коло мене, бо там ще вистачало місця. Вона погодилась.

Так мирно минула її перша ніч. На ранок третього дня волонтери привезли їжу. Трохи бутербродів, пюре швидкого приготування у пластикових стаканчиках і галетне печиво, яке довго зберігається. Свій бутерброд я віддала голодній Ліді, вона ж мені – своє пюре, бо сказала, що від нього їй може стати погано, якісь проблеми зі шлунком. Черга до електрочайника була чоловік із сорок і це не рахуючи дітей. Я не знаю, як той чайник ще не згорів.

Врешті решт потім привезли величезну каструлю і кип’ятильник. Грітися чаєм стало набагато простіше. Здається, я чула, що про це потурбувався Артем, але точно не впевнена.

День минав у роздумах, сльозах і пролистуванні стрічки новин, якщо вдавалося зарядити смартфон. Нам пощастило, Ліда встигла взяти з гуртожитку два павербанки – свій та сусідки, яка поїхала ще тиждень тому.

• Сумніваюсь, що вона захоче за ним повертатись, - пояснила Ліда і стиснула плечима.

Я навіть усміхнулася цим словам. Жарти у такі часи дуже допомагають.

Зараз сидимо, гріємось одна об одну. На вулиці певно сутінки – вже майже шоста. Сиджу і думаю наскільки близькими можуть стати люди за один день. Ця дівчина мені вже як рідна. Сидимо, теревенимо, думаємо про майбутнє. Насправді я знаю, що треба їхати до мами і сина, які пишуть і хвилюються, але страх не дає мені шансу вийти на вулицю. Підходжу до виходу, відчуваю свіже повітря і все – оціпеніння.

- Твій чоловік нічого ще не відповів? – питає Ліда, виводячи мене з полону тяжких думок.

- Ні, напевно, вони зараз не мають доступу до мережі на судні, - пояснюю з усмішкою, хоча відчуваю себе важко від цього запитання.