Одарка. Частина I

Колись бабуся розповідала мені, як почалася велика вітчизняна війна. Був чудовий літній день, у повітрі так і чувся запах щастя, а юні комсомольці готувалися до святкування випускного вечора. Бабуся казала: я і досі згадую, як ми тримали у руці барвисті кульки, а потім почули бах, бах, бах. Всі вибігли з приміщення і все стало зрозуміло – почалася війна і у нас.

Я ніяк не могла зрозуміти, як так можна в секунду зрозуміти, що почалася війна. Не могла до двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, коли прокинулася від звуку вибуху о п’ятій ранку у своєму ліжку. Спочатку мені здалося, що наснилося, але серце калатало так, що я не чула власних думок. Схопила телефон і лише бачила повідомлення від друзів та знайомих: «ти чула вибухи?», «війна почалась». Тоді вже було не до сну.

Лежала й дивилась у стелю, не вірячи. Як так, війна у двадцять першому столітті? Реальна війна? Танки, ракети, автомати, винищувачі. Те, що я бачила лише у кіно. Стільки мріялось стати героїнею кінофільму, але ж точно не такого жанру!

Мене звати Одарка, Дарина чи то Дарія, і я хочу розповісти свою історію цієї війни. Так вийшло, що ми з бабусею жили у Миколаєві скільки я себе пам’ятаю. Мама працювала за кордоном, а тато пішов за хлібом і не повернувся, як то кажуть. Не маю ні братів ні сестер, лише старого підсліпуватого кота Базіліо. Ми з ним душа в душу жили в одній кімнаті дуже маленьких розмірів, здається площею 9 квадратних метрів. Бабуся жила в кімнаті трохи більшій, бо в неї десь мав вміститися телевізор, прасувальна дошка – завжди розкладена – і, звичайно, сервант з купою подарованих і ніколи не використаних сервізів.

Дідусь Славко помер, коли мені був один рік і все, що лишилося про нього на згадку – старий фотоапарат Зеніт та крісло-гойдалка. Обидві ці речі також мешканці моєї кімнати.

Насправді мені б хотілося хоч на хвильку повернутися у двадцять третє лютого, щоб вдихнути ковток свіжого повітря із мирних куточків пам’яті. Вранці того дня бабуся готувала пиріжки з яблуками. Вони пахли так, що навіть Базіліо зліз зі своєї теплої подушки і поплентався на кухню, хоча і не їв ці смаколики. За столом сиділа бабця Зіна, наша сусідка.

- Тоню, - казала вона, звертаючись до бабусі. – По телевізору кажуть, що все буде добре. Чого б це нашим братам на нас нападати? Ну звезли вони туди техніку військову то й що? Як звезли, так і відвезуть.

Я ніколи не любила втручатися в їхні дивакуваті розмови, тож просто вхопила гарячого пиріжка і пішла збиратися на роботу.

Бабця Зіна, звичайно, мало що розуміла в політиці і як звичайна добра мирна людина не могла навіть подумати, що існує якась військова загроза. Проте це було ясно як день. Ми всі ніби чекали і в той же час сміялися з цього. Напад буде шістнадцятого лютого! Ой ні, вісімнадцятого лютого! Ой, знову щось не те. Війна за розкладом, дивина! Але про що я. Так, ми чекали, але не вірили. Ніхто з нас насправді гадки не мав, що таке війна. Це було щось із кіно з Едріаном Броуді чи Бредом Піттом. Скількі разів ми плакали над «Хлопчиком у смугастій піжамі» та «Списком Шиндлера»? Багацько. Зараз ми плачемо від справжніх новин про розстріляну сім’ю з двома малюками та про новонароджене дитя, яке втратило обох батьків на наступний день свого існування. І це наша реальність.

На роботу я тоді вбралася абияк. Якісь там старі джинси та теплий флісовий джемпер. Поцьомала бабусю, помахала бабці Зіні, ще зо три пиріжка взяла на роботу і вибігла раніше, щоб встигнути в улюблену кав’ярню, точніше в ту з небагатьох, які працювали в таку рань. Якби знала тоді наперед, то вдяглася б гарно і прогулялася б Соборною, як в дитинстві, коли нікуди не поспішаєш. Але я нічого не знала і просто бігла, як навіжена, щоб всюди встигнути і прибігти в своє Сільпо на Чкалова нарізати людям ковбасу. Це був мій підробіток на час навчання в університеті, а після того, як ми почали майже постійно навчатися онлайн через коронавірус, я взагалі взяла собі повну зміну і поверталася додому не раніше одинадцятої години вечора. У бабусі пенсія невелика, то ж хтось мав заробляти на їжу, комуналку та таке інше. Таке вже було життя.

Тож я тоді повернулася додому вижата, як лимон. Бабуся як завжди спала, Базіліо теж. Зробила чай, пару бутербродів і ввімкнула якесь відео на ютубі. Все як завжди. Потім десь о другій ночі точно заснула.

О п’ятій життя змінилося назавжди. Купу повідомлень від друзів, які жили в інших містах. Не спав майже ніхто. І не скоро комусь вдалося заснути хоч на хвильку. Я не знала що робити. Будити бабусю чи ні? Збирати речі? Заклеювати вікна? Я не знала нічого про бомбосховища та дії у випадку військового нападу на мою країну. Все було як в тумані.

Бабуся прийшла до мене в кімнату о сьомій ранку. Плакала. Обіймала. Казала, що пережити це все знову не хоче і я її розуміла. Грошей я трохи мала, відкладала із зарплати та ще було подаровано друзями близько двохсот доларів на день народження. Виявляється, бабуся теж трохи відкладала. На роботі сьогодні була не моя зміна, але дівчата мені все одно подзвонили і сказали не переживати, не їхати через пів міста, їм ближче, вони за мене вийдуть до кінця місяця. Я ж розуміла, що я туди вже ніколи не повернусь.

Почала гуглити всі варіанти, як добратися до безпечного місця: Молдова, Польща, Чехія… Здається, у Чехії бабуся мала якихось родичів, та у Молдові також. Дуже далеких, але все ж таки родичів. Увесь ранок у мене тремтіли руки. Я читала новини і від них ставало ще гірше. Першими на себе взяли удар Харків і Херсон. Я розуміла, що Миколаїв наступний. Часу лишалося мало.