Розділ 2

Я завжди намагалася бути взірцевою ученицею. На кожній парі моє місце завжди знаходилося якнайближче до викладача, щоб мати можливість завжди задати запитання та з’ясувати всі незрозумілі аспекти навчального матеріалу.

Університет ніколи не був для мене «відбувальщиною», якою, давайте говорити відверто, вважають його більшість студентів. Моєю головною метою було не отримання диплому, а здобуття знань, які б можна було використати в роботі. Знаю, що це може звучати дещо пафосно, проте так уже виховали мене батьки і з цим нічого не поробиш.

Проте зараз уперше настав момент, коли мені все ніяк не вдавалося сприйняти лекцію. Не те, щоб я не старалася зосередитися на словах викладачах, проте думки постійно відхилялися від деталей функціонування податкової системи в Україні та зводилися того, що чекало на мене по завершенню пар, після обіду.

Настав день, коли всіх набраних стажерів мали зібрати разом з фінансовими менеджерами задля розподілу нас між ними для співпраці, у результаті якої й мав бути вибраний той самий один щасливчик, що отримає постійне робоче місце.

Думаючи про це, я розривалася між страхом і захватом. Ці дві сильні емоції настільки заполонили мене, що думати про щось інше здавалося просто неможливим.

Нарешті лекція добігла кінця. Ця пара в мене була останньою на сьогодні, а до призначеної зустрічі залишалося ще півтори години, так що я ще спокійно встигала пообідати разом з Владою, оскільки в неї теж саме випадало «вікно» у розкладі.

Жодна з нас не могла дозволити собі відвідування дорогих ресторанів, так що ми завжди збиралися у бюджетному кафе української кухні. Там не подавали нічого вишукано, але все-таки було смачно та, що важливіше, ситно.

Від нервів у мене страшенно розігрався апетит, так що я замовила і борщ, і котлету по-київськи, і печену картоплю, і салат з квашеної капусти.

— Невже ти справді подужаєш з'їсти все це? — здивувалася Влада, чий обід обмежувався салатом з куркою та слойкою з капустою.

Не те, щоб вона сиділа на якійсь спеціальній дієті, просто ця дівчина належала до того типу людей, що вічно не мають апетиту.

Ми з Владою були дуже різними, але саме це дозволяло нас певним чином доповнювати одна одну та сприяло міцності нашої дружби.

— Як ти взагалі? Готова підкорити їх усіх?

— Я не впевнена, що саме сьогодні буде можливість для того самого підкорення, про яке ти говориш, проте налаштована по-бойовому.

— От і правильно. Ти класна, коли не ховаєшся, а відкрито демонструєш себе.

Саме це мені й треба було почути. Набравшись від Влади впевненості та натхнення, я вирушила до офісу, де найближчим часом збиралася проводити левову долю свого часу.

Цього разу Анастасія вже чекала на мене на прохідній і одразу ж провела мене до просторої, яскраво освітленої конференц-зали, де, як виявилося, уже всі зібралися.

Зайнявши єдиний вільний стілець за великим круглим столом, я у першу чергу узялася оцінювати своїх суперників.

Не враховуючи мене, стажерів було шестеро. Такі ж студенти, як і я, — з вогником в очах і запалом боротися за своє місце в цій компанії. Очевидно, суперництво з ним буде ой-яким непростим, проте відступати я не збиралася.

Як і очікувалося, першою слово взяла керівниця фінансового департаменту:

— Рада бачити вас усіх тут. Я б хотіла, щоб спочатку кожен з новачків представився та трохи розповів про себе, щоб нашим постійним фінансовим менеджерам було легше вибирати собі серед вас напарників.

— Гаразд, у такому разі я розпочну, — випередив усіх юнак з густим темним волоссям, що знаходилися в тому стані, що можна було назвати привабливим хаосом.

Одного погляду на цього красунчика з виразними рисами обличчями та м'язистим тілом вистачало, щоб зрозуміти, що переді мною знаходиться той тип чоловіків, що з дитинства були батьківськими пестунчиками, завдяки чому виросли надзвичайно самовпевненими.

— Мене звати Ілля Дикий. Навчаюсь на останньому курсі бакалавріату Києво-Могилянської академії за спеціальністю «фінанси, банківська справа та страхування». Увесь минулий рік я працював в консалтинговій компанії, але щойно зрозумів, що там для мене немає можливостей для кар'єрного зростання, то пішов звідти та вирішив спробувати реалізувати власний потенціал тут.

Перефразовуючи, цей Ілля знаходився у пошуках себе. Й от хотілося б зробити висновок, що такий не буде серйозним конкурентом, але я не поспішала цього робити, оскільки розуміла, що не варто недооцінювати людину, що звикла завжди отримувати бажане.

Не бажаючи відставити, я озвалася наступною:

— Мене звати Нінелія Данилова. Як і Ілля, я навчаюся на останньому курсі фінансів, але не в Могилянці, а в Політехніці. Мені не довелося так довго пропрацювати в одному місці, але професійний досвід усе-таки довелося здобути завдяки різноманітним програмам стажування. У сферу телебачення я мріяла потрапити з дитинства, тому сподіваюсь на довгу та плідну співпрацю.

Завершивши промову, я піймала на собі зацікавлений погляд Наталії. Схоже, мої слова привернули її увагу та змусили по-новому подивитися на мене. Що ж, для початку непогано.

Після мене слово взяла експресивна Валерія, Зоя, чия широка добродушна усмішка одразу ж підкупала та завойовувала симпатію, педантичний Гліб і Денис, що говорив доволі зріло та впевнено, хоч і виглядав значно молодший за свій вік, так що його легко було прийняти за школяра. Останньою ж представилася Ліля, чий тихий і тремтячий голос одразу ж красномовно продемонстрував її невпевнений характер і вказало, що цю дівчину треба боятися менше за все.

Коли ж з цією частиною було покінчено, фінансові менеджери взяли кілька хвилин на роздуми, після чого розпочався наш розподіл.

Першою, як не дивно, обрали Іллю. Наступною була Зоя, а тоді дійшла черга й до мене.

Працювати мені випало з тридцятирічним опецькуватим чоловіком з морвяно-рудим волоссям. Незважаючи на ненадто привабливий зовнішній вигляд, у розмові Олексій («у нас тут не прийнято звертатися по-батькові») виявився доволі приємною людиною.