7 Розділ

На екрані мого телефону знову з’явилося обличчя капітана. Він виглядав приголомшеним. Рейтинги його шоу зашкалювали, але не через страх, а через неймовірну, дику радість цілої нації.

— Соломіє, — промовив він, спостерігаючи за реакцією українців. — Грін Леджер каже, що ми щойно встановили рекорд всесвіту за кількістю «лайків». Здається, я починаю розуміти, чому ви не боялися. Ви просто чекали на когось, хто допоможе вам закінчити цю справу.

Я посміхнулася, витираючи сльозу, що нарешті була справжньою.

— Ми не просто чекали, капітане. Ми готувалися. А тепер — продовжуйте шоу. У нас ще багато «цікавих» локацій для ваших гармат.

Поки на сході небо палало від плазмових залпів найтірі, на заході почалася справжня дипломатична істерика. Світові лідери, які ще вчора висловлювали «глибоку стурбованість», тепер обривали телефони українського уряду, благаючи лише про одне: щоб Соломія та її нові «друзі» випадково не переплутали координати.

Мій телефон розривався від сповіщень. Офіційні сторінки Білого дому, Єлисейського палацу та Даунінг-стріт почали коментувати мій стрім.

— Соломіє, донечко, передай капітану, що ми завжди були за вас! — кричав у коментарях якийсь дипломат, забувши про протокол.

НАТО, яке десятиліттями шукало причини, щоб не робити різких рухів, провело екстрене засідання за рекордні шість хвилин. На екрані мого телефону, прямо поверх трансляції палаючої імперії, висвітилася термінова новина:

«НАТО офіційно приймає Україну до Альянсу. Статтю 5 розширено на міжгалактичні загрози... хоча, чесно кажучи, ми просто не хочемо, щоб ці сині хлопці глянули в наш бік».

Я ледь не впустила телефон від сміху.

— Капітане, ви це бачите? — запитала я, дивлячись у камеру. — Нас щойно прийняли в НАТО. Схоже, ваші гармати працюють краще за будь-яку дипломатію.

Акса на містку лише поправив фуражку, спостерігаючи за тим, як лідери G7 навперебій обіцяють відбудувати Україну.

— Соломіє, вони щойно надіслали мені гарантійні листи, — процідив він. — Обіцяють звести вам міста зі скла та світла, відновити кожну вулицю, аби тільки я не розвертав флот на захід. Ваша планета дуже... гнучка, коли бачить справжню силу.

— Вони просто розуміють, що дядю Жору та «косорилівку» краще мати в друзях, — відгукнулася я.

Тим часом у коментарях почався справжній аукціон. Європейські країни змагалися, хто відбудує Одесу, хто — Харків, а хто — Маріуполь. Кожен хотів бути причетним до «Ювілейного сезону», який так несподівано став історією звільнення.

Я знову навела камеру на обрій, де догоряли останні залишки імперського пафосу сусіда.

— Ну що, любі глядачі? — сказала я своїм мільйонам підписників. — Схоже, репортаж про кінець світу скасовується. Починаємо репортаж про нову еру. Капітане, ви готові підвезти мене до Києва? Треба підписати документи про вступ у НАТО, а мій кіт дуже хоче подивитися на кабінет президента з висоти пташиного польоту.

На містку флагмана знову спалахнула голограма. Грін Леджер виглядав уже не таким піднесеним, як на початку. Він нервово смикав свій блискучий манжет, а його обличчя вкрилося плямами від збудження та розгубленості.

— Акса! — вереснув він, перекриваючи шум оплесків, що все ще лунали в його студії. — Що ви коїте?! Ви — капітан бойового флоту найтірі чи авіатаксі для цієї журналістки? Ви мали вести війну! Де масштабне захоплення? Де поневолення народів? Де ваш план захопити Землю за два дні? Ви просто знищуєте одну країну на замовлення іншої! Це порушення всіх канонів шоу!

Капітан Акса повільно розвернувся до голограми. Він виглядав дивно спокійним, навіть розслабленим. 

— Гріне, — голос капітана звучав низько й переконливо. — Хіба не ви годину тому розпиналися про те, що часи змінилися? Хіба не ви вимагали від мене «емоцій, пристрасті та крові»? Ви казали, що найтірі хочуть справжнього видовища.

— Я хотів війни! — закричав ведучий.

— Ви її маєте, — холодно відрізав Акса. — Просто подивіться на рейтинги. Коли я спалював пустельні планети, нас дивилися від нудьги. А зараз? Зараз весь всесвіт затамував подих, спостерігаючи, як одна маленька, але дуже розлючена нація за допомогою моїх гармат відновлює справедливість. Ви хотіли емоцій? Подивіться на обличчя людей у коментарях Соломії. Це — чистий катарсис. Ви наполягали на видовищі — от і маєте його. Найкраще шоу за сто років.

Грін на мить замовк, важко дихаючи. Він глянув кудись убік, очевидно, на графіки переглядів, і його обличчя витягнулося.

— Це... це рекорди... — пробурмотів він. — Глядачі вимагають продовження. Вони надсилають донати на плазмові заряди для «очищення горизонту».

— Тож не заважайте мені працювати, — Акса ледь помітно всміхнувся. — У нас за планом ще демілітаризація кількох ворожих флотів, які намагалися наздогнати мої дрони. Соломіє, ви готові?

Я виставила телефон, ловлячи в кадр і капітана, і незадоволену пику Гріна на задньому плані.

— Завжди готова, капітане, — відгукнулася я, відчуваючи, як драйв переповнює мене. — Любі підписники, ви чули? Грін хотів війни, але ми дамо йому перемогу. Наступна зупинка — Кремль. Капітане, заряджайте головний калібр, бо дядя Жора сказав, що після такого шоу він виставить нам усім по три літри найкращого «нектару».

Акса здригнувся при згадці про дядю Жору, але кивнув.

— Курс на столицю агресора, — скомандував він. — Зробимо фінал цього сезону таким, щоб його пам'ятали ще сто років.

Я зробила глибокий вдих, поправила переноску з Мурчиком, який уже явно звик до ролі «першого кота-космонавта», і ступила на сріблясту платформу, що зависла прямо посеред мого подвір'я. Промінь світла підхопив нас так м’яко, ніби це був ліфт у дорогому готелі, а не засіб доставки на бойовий корабель.

За мить повітря стало сухішим, а запах солі змінився на дивний аромат озону та полірованого металу.

Коли двері шлюзу розчинилися, я опинилася на містку «Астреї». Це було схоже на кабіну пілота з наукової фантастики, тільки все виглядало значно дорожчим і... чистішим. Десятки високих синьошкірих гуманоїдів у бездоганних мундирах завмерли, втупившись у мене так, ніби я була якоюсь екзотичною твариною, що випадково забрела в музей.