5 Розділ

Акса дивився на екран, і його сині щоки поступово ставали фіолетовими від люті та сорому. Те, що відбувалося в прямому ефірі «Війни онлайн», не вкладалося в жодні військові статути найтірі.

На центральному моніторі розгорталася сюрреалістична сцена. Елітний пілот найтірі, затягнутий у високотехнологічний чорний комбінезон, сидів на перекинутій пластиковій каністрі посеред одеського дворика. Поруч із ним, по-батьківськи поклавши руку на плече загарбника, сидів дідок у тільняшці та сімейних трусах.

— Пий, синку, пий... — примовляв дідусь, підсовуючи пілоту гранчастий стакан із каламутною рідиною. — Це тобі не плазма ваша, це «косорилівка» від дяді Жори. Для голосу корисно.

Пілот, який ще десять хвилин тому мав випалювати цей сектор з орбіти, боязко ковтнув, витріщив очі й видав звук, схожий на здавлене пищання ультразвукового датчика.

— А тепер за мною! — дід Жора хвацько вдарив себе в груди. — «Ой, чий то кінь стоїть...»

Пілот, під дією «косорилівки» та тотального шоку, раптом підхопив тонким, деренчливим голосом, намагаючись вимовити складні українські звуки:

— «Ой, чи-и-и-й то кі-і-і-нь стої-і-і-ть...»

На містку флагмана запала мертва тиша. Офіцери боялися навіть дихнути. Капітан Акса повільно підняв руку і закрив обличчя долонею, відчуваючи, як його авторитет розчиняється в атмосфері цієї божевільної планети.

— Це бачать усі? — глухо запитав він крізь пальці.

— Так, пане капітане... — прошепотів навігатор. — Рейтинги в секторі найтірі піднялися на триста відсотків. Глядачі думають, що це такий новий вид психологічних тортур. Багато хто плаче від сміху.

Акса різко прибрав руку від обличчя. Його очі горіли холодним вогнем. Він побачив у кутку екрана Соломію. Вона стояла за деревом, ледь стримуючи регіт, і продовжувала знімати цей «міжнародний дует» на свій телефон.

— Досить, — процідив капітан. — Якщо ми не зупинимо цей цирк, завтра мій флот буде співати хором під акордеон. З’єднайте мене з об’єктом 402-С. Прямий канал. Зараз же!

Я ледь не впустила телефон, намагаючись не заржати в голос на весь двір. Пілот найтірі, який виглядав як схрещений ельф із робокопом, якраз намагався витягнути високу ноту, коли мій екран раптом став чорним.

Ніяких іконок, ніяких рейтингів. Тільки одне обличчя. Холодне, суворе, з очима, в яких читалася втома всього всесвіту.

— Соломіє, — пролунав голос прямо з динаміка, і він був таким низьким, що в мене завібрували зуби. — Я капітан Акса. І я дуже прошу вас... скажіть своєму самцю похилого віку, щоб він припинив споювати мого офіцера.

Я завмерла. Мурчик у переносці біля моїх ніг теж притих.

— Ого, — видавила я, намагаючись надати голосу журналістської впевненості. — То ви вмієте розмовляти, а не тільки будинки затуляти? А щодо дяді Жори — він не самець, він легенда Молдаванки. І він просто виявляє гостинність. Ви ж прийшли за емоціями? Ось вам емоція — щирість.

Капітан на екрані помітно сіпнувся.

— Ваша «щирість» підриває боєздатність моєї армії! Ви розумієте, що ми прийшли захопити вашу планету за два дні?

Я подивилася на дядю Жору, який якраз наливав пілоту «на коня», і знову перевела погляд на поважного капітана.

— Два дні? — я не втрималася і всміхнулася. — Капітане, у нас ремонт доріг довше триває. Ви явно недооцінили Одесу.

— Чого ви хочете від мене, Акса? — запитала я, відчуваючи, як усередині прокидається той самий «сухий» журналіст, але тепер із вогником у душі. — Якщо хочете здатися — дядя Жора знайде ще один стакан.

— Розірвати зв'язок! Негайно! — гаркнув Акса, відштовхуючи від себе панель управління. Обличчя цієї зухвалої журналістки зникло, але її насмішкуватий погляд, здавалося, запекся на сітківці його очей.

Він важко дихав. Його флот, його репутація, його ідеальний ювілейний сезон — усе котилося під три чорти під звуки якоїсь тужливої пісні про коня.

— Навігаторе! Виведіть мені повну довідку про територію, де ми висадилися, — процідив капітан, нервово поправляючи фуражку. — Я хочу знати, чому аналіз показував «легку здобич», а ми отримали дядька в трусах із біологічною зброєю в стакані.

За мить на екрані з’явилася карта світу. Невеликий клаптик суходолу біля Чорного моря підсвітився червоним.

— Країна — Україна, сер, — почав доповідати офіцер, швидко гортаючи дані. — За нашими попередніми звітами, вона входила до списку держав із нестабільною економікою. Але є нюанс, який ми... е-е... недооцінили.

— Який ще нюанс?! — Акса підійшов впритул до екрана.

— Вони вже вели війну, сер. Протягом тривалого часу до нашого приходу вони воювали зі своїм сусідом — Росією. Їхнє населення не просто не боїться техніки, воно загартоване, мобілізоване і, чесно кажучи, перебуває в стані постійної бойової люті. Для них наші дрони — це просто чергова ціль, яку можна збити й здати на металобрухт.

Акса вдивлявся в карту. Його погляд ковзнув трохи правіше, туди, де простягалися величезні території агресивного сусіда України. Він бачив дані про ворога, з яким ці люди боролися роками.

— Тобто, — повільно вимовив капітан, і в його голосі почулися нотки іронії, — ми висадилися саме на тих, хто професійно вміє нищити ворожу техніку?

— Саме так, сер. Аналітики кажуть, що якби ми змістилися всього на кілька сотень кілометрів правіше і почали висадку там... ми б за одну годину здійснили заповітну мрію всього українського народу. Ми б просто стерли їхнього ворога з лиця землі, і ці люди, замість збивати наші катери, мабуть, аплодували б нам стоячи.

Акса відкинувся на спинку крісла і закрив очі. Ситуація була трагікомічною. Глядачі «Війни онлайн» прагнули крові та драми, а отримали націю, яка сприйняла інопланетне вторгнення як «черговий вівторок» і можливість поповнити запаси запчастин.

— Капітане, — обережно покликав офіцер. — Грін Леджер знову вимагає включення. Він каже, що глядачі в захваті від «українського характеру». Вони хочуть,щоб ви офіційно оголосили війну.