3 Розділ

Вода відходила так швидко, ніби море наковталося страху і вирішило втекти якомога далі від берега. Я дивилася на оголене дно, на сміття та водорості, які тепер виглядали як декорації до дешевого фільму жахів. Але те, що висіло в небі, було реальним. Настільки реальним, що мені стало фізично важко дихати.

Гул посилювався. Це не був звук літака чи грози. Це був звук того, як твою планету просто стирають з карти, як невдалий абзац у статті.

— Мурчик! — раптом вистрілило в голові.

Боже, я тут роздумую про високі матерії та "смерть у кадрі", а в мене вдома кіт не годуваний і вікно на провітрюванні. Якщо цей металевий хлам зараз бахне, Мурчик навіть не зрозуміє, за що йому таке щастя.

Я розвернулася і побігла по піску, спотикаючись і ледь не випускаючи телефон. Ноги грузли, серце калатало десь у самому горлі, а в спину дихав холод від тієї величезної тіні.

— Я не хочу помирати під час вторгнення, це надто мейнстрімно.

Я вибігла на дорогу. Одеса, яка зазвичай шуміла навіть вночі, зараз наче заціпеніла. Люди виходили на балкони, вибігали з під’їздів, тицяли пальцями в небо. Хтось кричав, хтось мовчки знімав на телефон — прямо як я хвилину тому.

Я заскочила у свій двір, ледь не збивши сусідку, яка стояла з відкритим ротом.

— Солю, це що, війна? — пролепетала вона.

— Це шоу, тьотю Валю. І ми в ньому масовка, — кинула я, залітаючи в під’їзд.

Якби ж я тоді знала що це дійсно було так.

У квартирі було тихо. Мурчик зустрів мене біля порогу, вигнувши спину і незадоволено нявкнувши. Йому було плювати на кораблі — йому потрібен був його паштет.

— Збирайся, малий, — я схопила переноску, закидаючи туди кота під його обурене шипіння. — Схоже, мій "сухий" репортаж щойно отримав головну роль.

Я підійшла до вікна. Один із менших кораблів, що відділився від матки, почав спускатися прямо над портом. Він світився холодним блакитним світлом, яке розрізало ніч, як скальпель.

— Ну що, інопланетяни, чи хто ти там є... — я міцніше стиснула телефон. 

В цей момент на екрані мого телефону, який я навіть не вимикала, з'явилося дивне повідомлення. Не смс, не сповіщення з месенджера. Прямо поверх камери висвітилося золотисте вікно з інопланетними символами, які на очах перетворилися на зрозумілі слова:

"Вітаємо у 100-му сезоні! Ваші рейтинги ростуть. Не підведіть глядачів."

Мене пересмикнуло. Це що, жарт? Якийсь хакерський прикол перед кінцем світу?

Я витріщилася на екран телефону, відчуваючи, як по спині пробіг мороз, який не мав нічого спільного з морським бризом.

— Які ще рейтинги? Який сезон? — мій голос зірвався на хрип.

Може, це якась вірусна реклама? Нова гра з доповненою реальністю? Але гул за вікном був занадто справжнім, аби бути частиною маркетингового ходу. Я підійшла до вікна, притискаючи до себе переноску з Мурчиком, який уже перейшов з шипіння на ультразвуковий свист.

Там, над морем, велетенська металева махіна почала випускати десятки менших об'єктів. Вони розліталися врізнобіч, нагадуючи зграю хижих комах. Один із них, схожий на видовжену сріблясту краплю, завис прямо над моїм двором. Від нього виходило слабке блакитне сяйво, яке пронизувало стіни будинку, наче рентген.

Я відчула себе голою. Не так, як перед Максом, а набагато гірше — ніби хтось розібрав мою душу на запчастини й тепер розглядає під мікроскопом.

На екрані телефону знову мигнуло повідомлення, замінивши попереднє:

«Об’єкт 402-С (Соломія). Статус: Активна. Рівень стресу: Високий. Прогноз зацікавленості аудиторії: 84%».

— Об'єкт? Я вам не об'єкт! — гаркнула я в порожню кімнату, хоча коліна зрадницьки тремтіли.

Я журналістка. Погана чи хороша — зараз неважливо. Але я звикла ставити запитання, а не бути частиною чийогось божевільного сценарію. Якщо це кінець світу, то чому він виглядає як всрате реаліті-шоу?

Раптом срібляста «крапля» за вікном різко спалахнула. З неї вирвався промінь світла, який вдарив прямо в моє підвіконня. Я відскочила назад, збиваючи стілець. В голові на мить пролунав чужий голос — холодний, але з якоюсь дивною ноткою цікавості:

«Не тікай, Соломіє. Глядачі не люблять, коли головна героїня ховається в темряві».

Я заціпеніла. Мурчик у переносці раптом замовк.

Це не війна в тому розумінні, до якого ми звикли. Це щось набагато страшніше. Нас не просто прийшли вбивати. Нас прийшли... дивитися?

Я подивилася на свій телефон. Камера все ще працювала, і я бачила на екрані своє перелякане обличчя, а навколо нього — якісь цифри, графіки та іконки у вигляді сердець і черепів, що постійно оновлювалися.

— Ви хочете шоу? — я витерла сльозу, яка таки витиснулася з ока (редактор би оцінив цей «емоційний» момент). — Ну, то дивіться. Тільки не обісріться від фіналу.

Я схопила рюкзак, закинула туди паспорт, пляшку води та пачку котячого корму. Якщо я «Об’єкт 402-С», то мені треба зрозуміти, хто тримає пульт від цього телевізора.