2 Розділ

Соломія 

Одеса завжди вміла заспокоювати, але сьогодні море здавалося мені таким же пустим, як і моя трудова книжка. Я сиділа на вологому піску, відчуваючи, як холод пробирається крізь джинси, і перебирала пальцями дрібну гальку.

Сім років. Сім років я намагалася витиснути з себе «гарячі факти», а натомість отримала ярлик «сухої мови» та виліт із редакції. Редактор сказав, що мої тексти нагадують інструкцію до праски. Мабуть, він мав рацію. Навіть Макс пішов від мене до Ірки не тому, що вона краща, а тому, що вона — це суцільна драма, крики й істерики. А я? Я просто мовчки зібрала його шкарпетки в пакет і побажала успіху. Навіть кіт Мурчик дивиться на мене так, ніби я йому винна не лише преміальний корм, а й бодай якусь емоцію, крім втомленого зітхання.

Я стиснула в долоні важкий, гострий камінець.

«Може, стати камінчиком?» — промайнуло в голові. Піти на дно, де тихо, немає дедлайнів і не треба вдавати, що тобі не байдуже на черговий «сенсаційний» скандал у міськраді. Один крок — і жодних репортажів.

Я вже почала підводитися, щоб підійти ближче до води, коли світ навколо раптом змінився.

Звук прибою зник. Його перекрив низький, вібруючий гул, від якого зуби заніміли, а в грудях щось боляче стиснулося. Я закинула голову вгору. Хмари над морем не просто розійшлися — вони ніби розірвалися, як стара тканина. Крізь діру в небі проглянуло щось... металеве. Величезне, кольору воронованої сталі, воно затулило собою зірки, відкидаючи на воду довгу, неприродну тінь.

Моє серце, яке ще хвилину тому ледь билося від апатії, раптом пустилося в галоп. Пальці звично потягнулися до кишені. Телефон. Тріснутий екран, заряд 15%, але це вже не мало значення.

— Ну що, журналістика здохла? — прошепотіла я сама до себе, відчуваючи, як тремтять руки. — Ось тобі репортаж, від якого у редактора серце стане.

Я натиснула на іконку камери й наставила об'єктив на те щось у небі. Я не знала, що в цю мить я сама — в об’єктиві. Що десь там, за межами цієї атмосфери, тисячі істот чекають на мою реакцію, на мій страх, на мою смерть.

Я просто стояла на березі, журналістка-невдаха з одним котом і розбитим серцем, і знімала, як у мій світ вдирається кінець світу.

— Тільки не розрядися, падло... — прошипіла я до телефону, роблячи крок назад, бо вода почала стрімко відходити від берега, оголюючи мокре каміння. — Тільки не зараз.