Пролог

Колись не було ні Світанку, ні Рунтерри. Був один континент, і ніхто не вмів назвати його, бо порівнювати було ні з чим. Річки текли від північних льодів до південних пісків і не питали, чиї це береги. Ліси стояли так густо, що птахи роками не бачили землі, а вночі над усім цим висіло небо без жодної тріщини.
Люди жили малими селами й великими містами, сварилися за пасовиська, мирилися на ярмарках, ховали своїх мертвих у теплу землю й вірили, що так буде завжди. Правителів було семеро. Вони не любили одне одного, але вміли домовлятися, а це в ті часи цінували більше за любов.
Вежі з'явилися при них, старі літописці розійшлися в тому, хто їх збудував. Одні казали, що самі правителі, щоб захистити кордони, інші, що вежі стояли ще до людей, а люди лише навчилися їх будити. Чорні, гладкі, без жодного шва в камені, вони гули на низькій ноті, яку відчували ногами, а не вухами. Біля підніжжя вежі не росла трава, зате мирно спали діти, і ніхто не знав чому.
Про титанів говорили пошепки. Черепаха, що у сні несла на спині цілу гору, Лорд, чия тінь накривала долини раніше за нього самого, Дракон, про якого співали лише одну пісню, і то без останнього куплета, бо хто його знав, той не повертався. Вони спали глибоко під землею, і люди вважали це за добрий знак, чого не бачиш, того не бояться.

А потім якоїсь осені, нічим не особливої, на полі між двома селами тріснуло повітря. Спершу це помітили тільки жнеці, вони розпрямили спини й побачили в небі тонку лінію, наче волосину на склі. Вона не росла й не зникала, просто висіла над стернею, і від неї тягнуло холодом, як із відкритого льоху. Одна жінка підійшла ближче, ніж слід було. Її не знайшли ні того дня, ні наступного, зате на третю ніч з тріщини вийшли перші безіменні, схожі на людей, але порожні в очах, і пішли вперед, ніби їх хтось кликав.
Правителі зібралися вдесяте за рік і вперше не сперечалися. Хто нашептав  їм, що Розлом можна приборкати, але це досі залишилося невідомим. Вони вирішили не закривати тріщину, а підкорити її: кожен дав шматок своєї влади, і вежі відгукнулися так, що небо стало біле, як молоко.
Розлом не закрився, а  розійшовся.
Земля застогнала по всьому континенту разом. Вода пішла в нові русла, гори просіли, а там, де були рівнини, розкрилися прірви, широкі, як цілі держави. Ті, хто вижив, потім розповідали різне: що чули спів, що бачили, як небо складається навпіл, що в останню мить вежі згасли, наче хтось видихнув. Усі розповіді збігалися в одному: коли пил осів, континенту не було. Було два береги, і між ними темрява, у яку не наважувався зазирнути навіть вітер.
З часом люди поховали і це. Одні звикли до світанків над східним берегом і назвали свою землю Світанком, інші, на заході, вигадали собі інше ім'я й іншу історію. Діти питали про тих, хто по той бік, і дорослі знизували плечима: там нікого немає, там завжди було порожньо.
Тільки вежі пам'ятали. Вони стояли на обох берегах, мовчазні й чорні, і гули на тій самій ноті, яку ніхто вже не чув.
Розлом теж пам'ятав, він не поспішав, він мав час.