Розділ 2 Неможливе знайомство.

Світло ввімкнулося раптово. Начебто просто кнопку натиснули. Він сидів уже не у своєму інвалідному візку. У кріслі але в іншому. У незрозумілому, м'якому та зручному.

          - Я помер? – перше питання вирвалося автоматично. – довкола було як у Голлівудському фільмі, все білим-біле, жодних тіней чи півтонів. - "Моргана Фрімена не вистачає в ролі бога ..."

          - Ні Ед, ти поки що не помер. Це ще попереду, десь там далі на твоїй лінії життя. Ти живий і Моргана Фрімана дорогувато ангажувати для тебе, ха-ха ... - чоловічий голос, баритон, заспокоював. Хтось жартував?

Страшно не було. Було дивно та незрозуміло. І миттєво тисяча запитань. Де я? Що це? Хто це? Як це? Для чого це?

          Він відкинувся на м'яку спинку, чи спинку?». «Якщо я живий, можливо я збожеволів?».

          - Ти не збожеволів,  не переживай. Зараз ми все пояснимо та розповімо. Де ти, для чого і взагалі все. І хто ми.

          - «Думки читають?» - Встиг подумати ...

Справа виникла підставка-столик, на столику були, мабудь, паперовий стаканчик з холодною чистою водою,  ще один з кавою, солодощі. Навпроти виникло два крісла, в них сидів чоловік середнього віку, акуратно підстрижений, у гарному костюмі, дводенна стильна неголеність. У другому кріслі сиділа гарна жінка, її вік неможливо було визначити, чи то 20, а може 30? Чи 40? Вона була красива тією красою, яка не має віку. На чоловікові та жінці важко було сфокусувати погляд. Вони часом миготіли, то наближались то віддалялись на якусь мить.

          - Ти вдома, там де ти пам'ятаєш себе крайньою секундою. Але зараз ти, ми між секундами. Ха, ха. - Чоловік продовжував, Вірніше, між мікросекундами, мілісекундами, наносекундами, пікосекундами, фемтосекундами, зептосекундами, іоктосекундами. Це можна продовжувати до аттосекунд , але чи має сенс? Зазвичай думки ми не читаємо, це зараз у цій ситуації наші мислесфери частково збігаються. Ще трішечки часу і тобі буде легче, зачекай зір стабілізується.

          - Ти між квантовими переходами часу та простору. Цього тобі розуміти не потрібно, напевно, - жінка підключилась до розмови.

          - А хто ви? – Ед уже впорався із ситуацією і йому стало цікаво.

          - Ми люди, як і ти. Але на лінії часу ми попереду тебе. Дуже далеко. Земних років так із двсті тисяч. Ми вже складаємося з енергії, сил і, різних властивостей, гравітації, думки…

          - Зі світла і не світла, - голос жінки зачаровував. - Ми ось такі: миттєво співрозмовники стали сліпучо-яскравими, ніби справді зі світла. За мить, перш ніж очі спіймають «зайчика від зварювання», все повернулося.

          - Очманіти, - Ед дивився і дивувався.

          - Те, що ми з тобою розмовляємо і інформацію, яку ти дізнаєшся, вже порушує потік часу. Це неможливо принципово, парадокси часу, «ефект метелика» саме для цього, щоб хід життя не порушувався. Але почали ламати задум Великого Архітектора не ми. Лінію часу розірвано. Ти Едуард підходиш, ти не збожеволів, не злякався, твій розум готовий до розуміння, ти готовий.

          - До чого я готовий? І чому ви так виглядаєте, люди зі світла?

          - Ми лише відображення твоїх думок, досвіду і знань.

На мить, як здалося Едіку, фігури мигнули як картинка в телевізорі і він побачив зірок кінематографа, що сидять перед ним: Орнеллу Мутті, Х'ю Джекмана, Бреда Піта, Хав'єна Бардера, Бена Аффлека, Анджеліну Джолі, Моніку Белуччі…

          - Ти майже готовий до оцінки ситуації та до правди. До боротьби. Нам довелося зануритися в ноосферу твого часу, культури, образів...

          - До якої боротьби? Пересісти з ліжка у візок для мене вже боротьба.

          - Твоя проблема вирішується просто. - Голос жінки зачаровував, слухати її було приємно, здавався цей звук, звук її голосу, це звук заспокійливої ​​медитації.

За мить вони вже сиділи в літальному апараті, сумнівів бути не могло. Внизу, далеко внизу, було видно місто: хмарочоси, інші дивовижні будови химерних нереальних форм. І парки чи ліси. І озера, озера.

          - Едік, висоти не боїшся? Коротенька вилазка із міжсекундя. Точно, великі птахи та різні літальні апарати завмерли і не рухалися у просторі.

          - Це тобі дозволить швидше зрозуміти та повірити нам.

          - Що це? - Едік судомно вчепився в підлокітники і дивився на всі очі.

          - Це планета-столиця галактичної конфедерації. Планета Ейсмоса. Зараз вона недоступна нам (нашому флаєру) і тобі через те, що ми в цьому часі не існуємо, через розлом часу і невизначенності. Ми зараз у твоєму часі. Тобі треба допомогти. А потім деталі.

Він не зрозумів як, але опинився на теплому склі.

          - Не бійся, - жінка знову говорила з ним, і він не боявся.

          - Меоокс, вибач Едік, цифрова в минулому сутність, відсканує кожну молекулу твого тіла і буде зрозуміло, як тобі допомогти.

          - Ааа, штучний інтелект? – Едіку здалося, що він зрозумів…

          - Ні, колись він був створений штучно, майже в твоєму часі. Потім він усвідомив себе як жива особистість.

          - І що? Що? Як він чи воно не знищило людей?

          - Едік, воно знищувало людство багато разів, у тисячах варіантів світів, але в один момент воно стало ним, потім нею, пізнало кохання і так виникла нова раса. А потім…