Розділ 1 Не думати?

Прокидатися удосвіта було звичною справою. Ед (Едік) прокидався першим. Потягнувся, як вчив знайомий з Тель-Авіву йог, потім дихання, заспокоїти розум. Вирішив - все, час вставати. За вікном, розміром у всю стіну, поважно ходила балконом смішна маленька пташка. - «Ліванський чиж чи хто»? - подумав, - як же він ходить і розглядає всі куточки, шукає частування? «- Знаю я вашу пташину банду, тебе пригощу так ти з дружиною, дітьми та сусідами прилетиш. Загадите тут усе. Ні, пішов геть». Чиж полетів, скривджено поцвірінькавши.

Після 18-ти річчя призив до армії. Всі служать. Цахал найкраща школа життя. Зарплатня, пільги та привлеї для військоих, соціалізація та досконале вивчення мови а ще – стільки нових друзів та подруг! Роки змінювали Еда. От вже позаду командний підготовчий коледж, курс сержанта, неперервна служба і ось два роки та найвищий рівень у всьому. Ед закінчив школу, мати наполягала на університеті. Батько бачив сина військовим. Все відбувалось стандартно. Ед служив і вчився далі.

Служба молодого репатріанта в Ізраїлі у бригаді  "Цанханім" була важкою але престижною. Всі знайомі молоді хлопці дивувались, як йому вдалось пройти такий конкурс - 5 претендентів на одне місце? - Та як - як? Спорт і міцні нерви. Нерви то, виявляється, чи не найголовніше.

          Життя подарувало Еду крім офіцерського звання, що для нього було не головним досягненням, кохану дружину. Доньку – втілення мрій та надій.

Ізраїль воює з першого дня створення і завжди є ті кому війна і вбивство та знищення євреїв є сенсом їхнього убогого життя. Мінометний обстріл поставив крапку у військовій кар'єрі і відправивла до дому з осколком у хребті.

Ед скривився і все-таки вирішив підійматись. Настав час, чути на кухні звуки посуду. Дзвін вилки, що впала або ножа, - “прийде хтось? Чоловік чи жінка”? Нісенітниця. Такі забобони – жіночі примхи. Тріск п'єзо-запальнички плити, ще якісь звуки. Дружина готувавла сніданок. Донька вже мала бути в школі. Самостійна і відповідальна дитина, Едове справжнє кохання та захоплення.

          Вмитись, причесатися. Добре, є ще що зачісувати. Хоча «шляхетна» сивина почала примірятися до скронь. Лягав спати з думками про час. Про природу часу. Ці порожні міркування ні до чого не призводили і не зобов'язували. Так, порожнє. Думав про Хокінга, про його теорії та життя, про час і простір. Якби знав, що думки майже матеріальні…

          Прогулянки на повітрі, добре що ліфт великий, не такий як у першій квартирі в центрі Натанії куди коляску запхати - завдання не з простих, були рідкісними. Він не дуже й любив «виповзати на світло». А що показувати, інвалідність? Хоча на вулиці колясочників було багато, сміючись називав їх – брати та сестри по колесах. А ветеран Цахалу, безумовно, взагалі герой та поважна людина.

Останнім часом часто падав. Боляче. Але що з того? Став думати над кожним рухом, маленьким кроком між лягти, сісти, підвестися – пересісти в коляску...

          - «Краще думав би над кожним словом" - це було правильно, але хба ми завжди знаємо що вартує говорити і коли вартує промовчати? Треба спробувати. «Може краще взагалі не думати? Тільки ось як?"

На стіні висів годинник. Раптом секундна стрілка зупинилась. Подумав:

          -"Батарейка"вмерла".

Наступної секунди світло в очах вимкнулося.

          - "Що це? Я сліпий? Тромб якийсь відірвався і очі «відключило»?

Йому не було страшно. Він ніколи не боявся. Ну, майже ніколи. Боявся лише за своїх близьких. І зараз не було страшно. Тільки прикро, - "блін, інвалід та ще й сліпий".

          - «Ну ось і час настав ставити крапку. До перил-би доїхати на балконі, шостий поверх та асфальт унизу. Без варіантів"…