Глава 15 Вінтер

Вінтер стояв навпроти високого стрільчастого вікна однієї з башт свого замку, споглядаючи на вкриту снігом природу. Він зняв шолом, поклавши його на стіл, який знаходився поруч і знову повернувся до милування зимовим пейзажем, що дійсно зачаровував своєю красою. 

На відміну від лицарів замку «Чемпіон», обличчя Вінтера практично не зазнало змін, зберігши людську подобу. Мужній воїн мав карі очі та коротке чорне волосся. На лівій частині обличчя, ледь-ледь проступали сині лінії, які за своєю формою чимось нагадували блискавку, що проявилася у грозовому небі, завмерши у момент спалаху.

Колись він був найкращим серед лицарів північних земель, сильний та вправний, майстер меча, що не знав поразок. Проте попри войовничу зовнішність і міцний дух, Вінтер залишався людяним, принаймні у ті далекі часи, коли й сам був представником людей. Спогади з минулого, часом відвідували його, нагадуючи про ті дні, коли він був щасливим. 

Вінтер заплющив очі та на короткий відрізок часу знову поринув у минуле...

Після чергової перемоги на турнірі, Вінтер поквапився залишити ристалище та відправився до околиці міста. Останнім часом він багато міркував про своє життя. Воїн мав власний дім, гроші, але найголовнішим для нього була - вона. 

Практично весь свій час, Вінтер був змушений присвячувати тренуванням та виступам на турнірах, положення чемпіона зобов'язувало його до цього. Шлях воїна приносив задоволення, славу та давав можливість збільшувати статки, але невпинно забирав те, що неможливо було придбати за гроші - час. Вінтер прийняв рішення відмовитися від того, що багато років було для нього найважливішим та змінити життя славетного лицаря на більш спокійне. 

Шалені крики трибун, які він так любив, наразі Вінтер хотів обміняти на дитячий гомін затишного будинку. Численні погляди жінок - на увагу лише однієї. Залишити життя воїна, натомість створивши власну родину. Вибір був непростий, але зараз Вінтер вже зробив його і ні хвилини не жалкувавши про своє рішення, прямував до дому Анабель, прагнучи порадувати кохану такою важливою для них обох звісткою.

Вінтер зліз з коня, зняв шолом з гравіюванням у вигляді п'яти конечної зірки та підійшовши до невеликого, одноповерхового будинку постукав у двері.

За дверима почулися квапливі кроки й за мить на порозі стояла красива дівчина з довгим русявим волоссям та зеленими очима.

— Привіт, — мовив Вінтер.

— Як ти? — дівчина ніколи не запитувала його, переміг він або ж програв бій, для неї було важливо лише те, щоб він залишився живий і не зазнав поранень.

— Все гаразд. Я цілий, суперник також, вибив його з сідла, але ж це тренована людина, такий самий воїн, отож все гаразд.

— Добре, що всі живі, — схвально кивнула Анабель. — Проходь у дім, сьогодні дуже морозний день.

Вінтер увійшов всередину та зачинивши по собі двері, присів за невеликий круглий стіл, що стояв у передпокої. Житло Анабель, одразу «зустрічало» затишком, заспокоювало і викликало бажання залишитися тут назавжди, поринувши у спокійне, щасливе життя. 

Вінтер бачив дуже багато замків та любив їх за велич, що вони несли у собі, усім своїм виглядом показуючи справжню міць цієї архітектурної споруди та водночас підкреслюючи положення свого власника. Анабель, навпаки - віддавала перевагу звичайним будинкам, для неї вони були більш затишними й на відміну від багатьох інших жінок, вона не мріяла мешкати у заможному маєтку, або ж велетенському замку. 

Дівчина повернулася, тримаючи у руках горнятко з гарячим відваром з лісового різнотрав'я.

— Пий, тобі потрібно зігрітися. За мене не переймайся, я вже пила, — Анабель випередила запитання Вінтера.

— Дякую, — він зробив ковток, відчувши, як приємне тепло від гарячого напою розтікається тілом.

Вінтер поглянув на невеликий камін, який знаходився праворуч від нього і спіймав себе на думці, що відчуває себе вдома.

— Я закінчую виступати, — мовив хлопець, посміхнувшись та дивлячись на Анабель, що сиділа навпроти. 

На обличчі дівчини на мить промайнула радість, проте відразу зникла.

— Король не відпустить тебе. Будь-кого іншого - можливо, але не найкращого.

— Я вже давно готував його до цього. Так, це було не просто, але він розуміє, попри свою жорсткість. Якщо треба, я підготую собі гідну заміну. Зараз з'явилося багато гідних воїнів та і до цього вистачало, північне королівство - місце де їх дійсно чимало.

— Ти насправді ладен залишити все? Але ж ристалище - це твоє життя.

— Моє життя - це ти, — щиро мовив лицар.

Анабель дивилася в очі Вінтера. Він ніколи не брехав і вона про це знала.

— Можемо поїхати куди завгодно. За роки виступів статків вистачить, аби взагалі не думати про гроші. Я можу давати уроки фехтування у вільний час, а ти займатимешся сімейним затишком та робитимеш те, що до душі. Ти казала, Грінспрінг більш спокійне місце, оселимося там. Я навіть не планую продавати свій будинок, в сусідів днями з'явився третій малюк, але їх дім вже майже розвалюється, вони не мають змоги відновити його. Пропоную зробити їм подарунок, адже добрим справам завжди є місце, — він на секунду замовк. — Ти поїдеш зі мною?

— Так, — відповіла Анабель.

Вінтер підхопив її на руки та почав кружляти. Сьогодні він все зробив правильно, крім того, що запропонував кохані проїхатися на прогулянку до озера, яке було неподалік. У цих краях лід ніколи не танув, але в той день, попри сильний мороз та закони природи, крига, що розійшлася під ногами закоханих, назавжди забрала їхні життя. Як виявиться потім, Вінтер повернувся із небуття, та чи можна було назвати це життям...

— Отже, наші друзі із замку «Чемпіон» вирішили змінити свої плани, — пролунав голос за спиною Вінтера, повернувши його до реальності.

Хазяїн замку розвернувся, навпроти нього стояв лицар у чорних обладунках.

— Звідки ти знаєш? Вони що ведуть розмови під місячним сяйвом? — з іронією мовив Вінтер.