Глава 14 Лицарі

У світлому, просторому кабінеті за дубовим столом, сиділо троє. На протилежному боці від вікна, спершись на високу спинку стільця, розташувався воїн у латних обладунках. Його обличчя приховував шолом із закритим забралом. Загадковий лицар сидів спокійно та нахиливши голову в бік дивився перед собою. Зліва від нього знаходилася людина, що також була одягнена у лицарську броню. Цей чоловік схрестив руки між собою і на його залізних рукавицях промайнуло гравіювання, яке за мить зникло. Високе червоне пір'я прикрашало сріблястий шолом незнайомця. 

Біля столу, ближче до центру стояв третій воїн. На його блискучій, нагрудній броні, витонченими лініями була зображена красива дівчина з довгим, розпущеним волоссям. Вона неначе вітер, легким подихом хотіла наповнити вітрила невидимого корабля, підносячи долоню до своїх вуст. Прекрасний, округлий шолом на голові лицаря, як і для двох інших воїнів, слугував не лише захистом, але й маскою.

— А хлопець нічого, вправно вибив тебе з сідла, — пролунав голос лицаря, що стояв біля столу.

— Так, молодець, — погодився воїн, що сидів навпроти вікна. 

Ще сто років тому, Зипер ніколи не зізнався б в тому, що є хтось сильніший та вправніший за нього. Але мудрість, як кажуть приходить з віком, а часу на роздуми у його випадку було більше ніж достатньо.

— Давно не траплялися гідні суперники, сам винен, недооцінив хлопця, — продовжив Зипер.

— Ти що скажеш? — звернувся лицар з гравіюванням діви до воїна з червоним пір'ям. 

— Я майже склав його. «Щеня» скинуло на мене люстру, допетрав же, — відповів Клаус.

 — Можливо ми прийняли поспішне рішення, — витримавши паузу знову заговорив Зипер і на декілька хвилин поринув у спогади…

Ніч опустилася на замок, вкривши собою старий ліс, приховавши у своїх обіймах болота і мешканців їхніх околиць. Зипер скакав верхи по порожньому ристалищу, повний місяць ніби слідкував за нічними тренуваннями вершника. Він приходив сюди майже кожну ніч, знаходячи для себе відраду у відточенні власної майстерності. 

Проносячись, немов блискавка, лицар розсік повітря своїм списом, завдавши точного удару по манекену, що виконував роль суперника. Зипер зупинився на протилежному боці майданчика та розвернувши коня, неспішно попрямував на вихідну позицію. Аж раптом він побачив перед собою фігуру у чорних обладунках, яка стояла посеред ристалища. Вершник зліз з коня і діставши меч, стрімко попрямував у бік незнайомця.

Підійшовши до невідомого, лицар зупинився за декілька кроків від нього. Нічний гість за своєю тілобудовою виглядав до росту Зиперу. Високий і широкоплечий, таємничий воїн був повністю одягнений у чорні обладунки, які, на перший погляд, не мали вразливих місць. Їх метал виглядав у декілька разів товщим, аніж найважча броня, яку коли-небудь доводилося бачити Зиперу. На голові воїна знаходився чорний шолом із закритим забралом, що прекрасно гармоніював з обладунками, ось тільки отвори для дихання на ньому були відсутні, а вузькі прорізи для очей виглядали ледь помітними.

— Доброї ночі, пане Зипер, — пролунав голос темного воїна.

— Хто ти? — запитав лицар.

— Я той, хто може втілити вашу мрію в реальність.

Зипер злегка нахилив голову у бік та пильно поглянув на непроханого гостя.

— Не набридло ганяти вітер по порожньому ристалищу? Прогулянки в лісі, де вам знайоме кожне дерево. І самотність від якої не сховатись — ворог, який вам не до снаги. Можливо час повернутися до того, хто досі чекає? — загадково мовив невідомий.

Зипер мовчки слухав слова, що неначе відлуння долинали з чорного шолома.

— Хочу запропонувати вам угоду, — продовжував незнайомець. — За кілька днів до цього замку прибуде лицар, чемпіон із Гринспрінга. Він не поганий воїн, але з вами, безумовно не зрівняється. Попрошу вас вбити його у поєдинку, натомість дам те, чого бажаєте понад усе на світі.

— Я схожий на найманця? — витримавши паузу запитав Зипер. — І що ж ти можеш мені запропонувати? Гроші? Замок? Чи вічну славу? Здивуй мене!

— Пропоную вам життя. Або смерть, що ближче до душі.

Після цих слів, незнайомець розкрив долоню правої руки, із якої почали з'являтися клуби чорного диму, поступово починаючи приймати подобу людської фігури.

Кіптява зникла, а на її місці стояла красива молода дівчина з довгим, чорним волоссям. ЇЇ карі очі дивилися на Зипера, а на тонких вустах з'явилася усмішка. 

З очей Зипера покотилися сльози. Плакати лицар не міг, теперішня його подоба не підрозумівала під собою поняття сліз. Але воїн відчував, як вони нестримно біжать і краплі, немов град падають додолу.

— Припини, — процідив Зипер. — Зупини це, або я знесу твою голову!

Темний воїн зімкнув долоню, і силует дівчини розчинився в нічному повітрі.

— Моя відрубана голова Вам нічим не допоможе, — мовив темний лицар. — Переможете чемпіона й обирайте нагороду. Хочете прожити життя, те, що не встигли, почнете з віку, в якому воно перервалося. Ви загинули молодим, часу надолужити згаяне буде більш ніж достатньо. Якщо поспішаєте на зустріч з коханою, підете до неї.

Воїн в чорних обладунках підняв голову в небеса та одночасно випрямив вгору вказівний палець правої руки.

— Вона по цей час чекає. Їй було б дуже добре там, але нестерпно гірко й сумно без вас. Меліса сподівалася все життя, і зараз вірить, що ви знайдете її.

Зипер стояв навпроти темного воїна, дивлячись на нього, а відчуття сліз, що стікають по щоках все не минало. 

— Що ти таке? — прорипів Зипер. 

— Робіть свій вибір, — ніби не почувши запитання, вимовив темний лицар.

— Якщо той чемпіон не такий вже й сильний, чому сам не вб'єш його? Або слова твоє єдина зброя?! 

— Усім відомо, що слова іноді вражають не гірше за мечі. Якщо не зможете ви, доведеться мені, — відповів незнайомець. — А зараз ваша відповідь?

Зипер дивився на лицаря, після чого мовив:

— Веди свого чемпіона, позмагаємося.