Глава 11 Арсенал

Настав ранок. Прокинувшись, друзі одяглися і швидко поснідавши, вийшли з будинку. Закріпивши усе необхідне приладдя, вони осідлали коней та попрямували у бік міських воріт. Залишивши Грінспрінг, товариші невдовзі опинилися на знайомій лісовій дорозі, що вела до замку «Чемпіон».

На цей раз, Вік був не настільки спокійним, він неначе відчував на собі чиїсь недобрі погляди. Ліс навколо спохмурнів і дерева, які ще зовсім нещодавно здавалися звичайними, наразі, нез'ясовним чином мали інакший вигляд. Вони немов довгі руки, тягнули свої гілки до друзів, похмуро нависаючи над ними. Небо натомість вкрили густі, сірі хмари. Вітер поволі розхитував верхівки старих ялин, які скриплячи, ніби розмовляли один з одним.

— Вище ніс! — підбадьорив друга Кнайт.

— Ніяк не йдуть з голови ці «Мороки», — зізнався Вік. 

Намагаючись за розмовою відігнати від себе бентежні думки, друзі прибули до місця свого призначення. Прив'язавши коней і знявши поклажу, вони попрямували до замку.

Кнайт дістав меч, помітивши, що Вік оголив свій клинок, ще раніше. Чемпіон, кивнув другові, і вони одночасно відчинили двері.

— Начебто нікого, — сказав Вік. 

— Я піду, подивлюся на ристалище, чекай мене тут, — мовив Кнайт і поспішив до дверей, які розташовувалася під сходами.  

Вік, одразу рушив за ним, залишати Кнайта самого враховуючи нещодавні події він аж ніяк не хотів.    

Чемпіон відкрив двері, і друзі увійшли на ристалище. Вік поволі озирнувся навколо, відчуття перестороги все ще не полишало його.

— Все гаразд, тут нікого немає, — мовив Кнайт, опустивши меч.

Перше, на що звернув увагу чемпіон, увійшовши на ристалище - було місце, де нещодавно лежало тіло переможеного лицаря. Наразі тут нікого не було, втім, іншого Кнайт і не очікував.

— Ристалище насправді зачаровує, але можемо, повертатися, адже у нас сьогодні багато роботи, — поквапився Вік, окинувши поглядом трибуни для глядачів.

— Твоя правда, — погодився Кнайт.

Друзі залишили ристалище, зачинивши по собі двері. Пройшовши холом, вони зняли з коней поклажу і, повернувшись, склали речі поруч зі сходами.

— Я зараз повернуся, принесу шолом, — мовив Кнайт.

Про свою знахідку, чемпіон завбачливо розповів Віку ще вчора.

— Добре, — відповів Вік.

Кнайт залишив хол, але вже за хвилину, повернувся, тримаючи в руках невеликий шкіряний мішок.

— Нам нагору, — мовив Кнайт, і друзі піднялися сходами.

Чемпіон відкрив двері в кабінет, і пройшов всередину. Ще, повертаючись за шоломом, Кнайт помітив, що погода остаточно зіпсувалася. Надворі стало похмуро, і сірі хмари остаточно затягнули собою небо над замком. Кнайт був упевнений, що дощ обов'язково розпочнеться, і він не помилився. За мить, чемпіон почув звук крапель, і побачив, як вони квапливо стукають у шибку.

Кнайт підійшов до столу й обережно, діставши шолом, поклав на теж місце, звідки забрав його кількома днями раніше.

— Вибач, це твоя річ, я повертаю її, — мовив Кнайт, маючи на увазі власника обладунку.

Друзі залишили кабінет і спустилися на перший поверх замку. У холі тим часом помітно потемнішало.

— Я відведу коней. Коли повернусь, запалимо люстру, — запропонував Кнайт.

— Домовилися, — відповів Вік.

Кнайт вийшов на двір, відв'язавши Шторома та Клевера, він узяв їх за вудила і відвів до невеликого навісу з дощок, що розташовувався біля однієї зі стін замку. Лицар прив'язав коней і накрив мішковиною невелику частину даху, яка протікала. Вітру не було, але дощ, розійшовся не на жарт.

— Потерпіть, сподіваюся, скоро поїдемо звідси, — тихим голосом мовив Кнайт, після чого розвернувся, та поквапився назад до замку. 

У холі на нього чекав Вік, який не гаяв часу дарма і вже запалив велику частину смолоскипів.

— Чудово, молодець! — похвалив товариша Кнайт. — Тепер люстра.

— Зависоко, — зауважив Вік, піднявши голову вгору.

— Вона повинна опускатися, я бачив механізм на другому поверсі. Зараз спробую. Головне не стій під нею.

І чемпіон, швидко піднявшись сходами, підійшов до стіни, де був розташований механізм з руків'ям, котре, як зрозумів Кнайт, необхідно крутити, щоб підняти, або опустити люстру. Він взявся за нього обома руками і провернув…

Руків'я піддалося, але рухалося дуже повільно і важко, при цьому злегка поскрипуючи. У Кнайта, складалося враження, ніби він тягне щось ще окрім самої люстри. «Залізна красуня» насправді була напрочуд важкою, але Кнайт розраховував, що далі справа піде легше.

— Допомога потрібна? — запитав Вік, стоячи на першому поверсі. 

— Ні, Вік. Відходь, начебто повинна опускатися. 

Кнайт, продовжував крутити руків'я і люстра дійсно, повільно, але все ж таки опускалася. За кілька хвилин, Кнайт почув глухий звук. Люстра, торкнулася підлоги. При цьому мотузка, на якій вона була закріплена, залишалася натягнутою. 

— Опустилася, — мовив Вік. 

Кнайт з полегшенням видихнув, і вирішив ще хвилинку постояти на балконі, аби перевести подих.

— Кнайт! — пролунав голос Віка.

— Що там? — чемпіон злегка підняв голову.

— Тут дірка в підлозі утворилася, — з подивом сказав Вік.

— В якому сенсі? 

— Спустись, будь ласка, сам побачиш.

Перепочити не вдалося і Кнайт хутчіше поквапився на перший поверх. У підлозі дійсно утворився рівний отвір квадратної форми, приблизно метр на метр. Люка не було, дошки, ніби розійшлися, і отвір виглядав так, неначе перебував тут завжди.

— Схоже, знайшли, — мовив Вік.

Друзі взяли смолоскипи, а потім, повернувшись до отвору, зупинилися біля нього. Посвітивши у темряву, товариші побачили кам'яні сходи, як глибоко вони вели, поки було не розгледіти.

— Вузько навіть і для однієї людини. Я вже мовчу, щоб армію звідси виводити. Поки солдат озброїш, то і війна закінчиться, — мовив Вік.

— Думаю це таємний вхід, а десь має бути основний. Втім ми скористаємося цим, — відповів чемпіон.