Глава 10 У пошуках відповідей

Друзі їхали досить швидко, хмари на небі зникли, а ніч здавалася вже не настільки темною. Вік на мить озирнувся, позаду не було нікого і хлопець, поглянувши на свого товариша, запитав:

— Що сталося, Кнайт? — чемпіон кілька секунд мовчав. 

— Можливо, ти вважатимеш мене за божевільного, — відповів Кнайт і повідав другові про свій двобій із загадковим лицарем.

— Ти віриш мені, Вік? Тільки скажи чесно. 

— Я вірю, Кнайт, — щиро відповів друг.

— Дякую, — мовив чемпіон. — Це був не сон, плече болить дотепер. Я впав, коли відстрибнув, уникаючи удару, мені не могло примаритися!

— Знаєш, я б розгубився на твоєму місці. І це ще до того моменту, як ти підняв забрало переможеному воїну. Ні, поєдинки не лякають мене, але вийти проти справжнього чемпіона, не кожен зважиться, а судячи з твоєї розповіді, це був незвичайний лицар, — задумливо мовив Вік.

— Я не планував проти нього виходити, — відповів Кнайт.

— Усе гаразд, скоро будемо вдома, — підбадьорив товариша Вік. — Тобі не завадить хороший відпочинок. Насниться щасливий, світлий день, кохана дівчина і ніяких лицарів, турнірів і живих скелетів.

— Я не проти хороших снів, — мовив чемпіон.

Так за розмовою друзі виїхали на дорогу, що вела до Грінспрінгу.

— Заночуєш у мене, — запропонував Кнайт, після того, як товариші проїхали крізь міські ворота.

— Не заперечую, — відповів Вік. 

Кнайт був практично впевнений, що їх не переслідують, до того ж в місті стільки лицарів та вартових, що навряд чи хтось наважиться, прийти сюди з поганими намірами, хіба тільки проникнути потайки, або у супроводі цілої армії. 

Друзі під'їхали до будинку Кнайта, зупинившись біля огорожі.

— Я напою Шторма та Клевера і можна йти спати, — сказав Вік. 

Кнайт заніс речі та склав її під дерев'яним навісом, після чого друзі увійшли до будинку.

Господар поступився ліжком Віку, а сам, розстеливши собі постіль і знявши обладунки, розташувався на підлозі. Кнайту здалося, що друг заснув за хвилину, після того, як його голова торкнулася подушки, чемпіон заснув за дві.

Промені сонця прослизнули по обличчю Кнайта, і він розплющив очі. За відчуттями, був вже пізній ранок. Чемпіон побачив Віка, світло падало на нього, але він лише злегка покрутившись, продовжував спати.

Кнайт піднявся з ліжка і за мить відчув біль у лівому плечі. Засукавши рукав, він побачив величезний синець на місці, яке забив при падінні. Можна сказати, лицар дуже легко відбувся, як для поєдинку такого рівня, наслідки могли бути набагато гірші.

Він одягнувся, при цьому намагаючись не створювати шуму, а потім, вийшовши на вулицю і зачинивши по собі двері, поспішив до будинку Магіуса. У Кнайта накопичилося багато питань, які потребували негайних відповідей.

Підійшовши до будинку чарівника, лицар піднявся на другий поверх. Двері в кабінет Магіуса, як і минулого разу були трохи прочинені, лицар, хотів постукати, але почув знайомий голос:

— Доброго ранку, Кнайт, проходь, будь ласка.

Чемпіон увійшов до кабінету і сів за стіл.

— Добрий ранок, Магіус, —  привітався гість.

— Як минула ваша подорож мій друже, все у порядку?

— Якщо можна так сказати, — відповів лицар і розповів Магіусу про нічну пригоду.

Чарівник, не перебиваючи, вислухав гостя.

— У мене багато питань, на які я не можу знайти відповідь. Як неживий вершник може пересуватися, мислити, атакувати? Замок, в якому сто років немає людей, але всі вікна цілі, підлога не згнила і досить чисто, як для закинутого місця. Ти ж щось знаєш, Магіус?!

Співрозмовник мовчав і пильно вдивлявся в чорні очі лицаря. 

— Нам потрібно готуватись до війни, Кнайт, ворог нарощує свої міць. Я припускаю, у нас є близько чотирьох місяців, а можливо і того менше. Результат війни мені не відомий, можу лише сказати, що людям здобути перемогу в ній буде більш ніж важко.

Кнайт на секунду опустив очі, а потім, глянувши на мага, сказав:

— Я не великий знавець стратегії, але навіть мені відомо, що основою будь-якої, військової кампанії є солдати. Їх потрібно екіпірувати, годувати, весь цей час, вони повинні десь перебувати. Де взяти таку кількість воїнів? Якщо мова йде про війну проти всіх королівств, армія ворога, повинна вимірюватися у десятках тисяч. Необхідні досвідчені командири й лідер. Звідки взяти стільки зброї та обладунків?!

Магіус спокійно вислухав гостя.

— У мене є відповіді практично на всі твої запитання. Почнемо з початку мій друже.

Чарівник дістав зі столу товсту книгу і, поклавши перед Кнайтом, відразу розкрив її.

Перед чемпіоном постав образ істоти, на перший погляд, дуже схожої на людину. Статна висока фігура з м'язистими руками була одягнена в лахміття, а крізь її розірвану сорочку, проглядався рельєфний торс. Тіло людське, ось тільки обличчя виглядало дещо дивно. Щось в його рисах видавало не людську сутність.

— Знаєш, хто це? — запитав Магіус.  

Кнайт нахилив голову трохи в бік, на кілька секунд поглянувши на малюнок.

— «Лісовик» або «Морок», якось так здається. Нас з Віком лякали ним в дитинстві, персонаж з казок, говорили, що він краде дітей і самотніх подорожніх. Не знаю, як Вік, а я його не боявся, ну і зараз він мене не лякає, щоб мене кудись затягти, потрібно добре постаратися.

— Їх називають «Лісовими Мороками». Дітей вони не викрадають, нападають по більшій мірі на подорожніх, торгівців, або воїнів. Ці створіння набагато сильніші, аніж, людина. Такого воїна, як ти, віч-на-віч, їм не здолати, але у великій кількості, Мороки являють собою серйозну загрозу для будь-якого ворога.

— Як їх можна вбити? — запитав Кнайт.

— Власне так само як і звичайну людину. За своєю будовою вони багато в чому схожі на нас, — відповів Магіус.

— Звідки вони беруться? — поцікавився лицар.           

— Мороки - це тіла і душі загиблих воїнів, яких земля «повернула» назад.