Глава 8 Друзі по неволі

Перед все ще не чітким поглядом Вінда, мірно розгойдувалася величезна, металева люстра. Навколо панувала тиша, яку порушувало лише потріскуванням десятків маленьких язиків полум'я над головою.

Де він і що сталося? Його розум говорив, що необхідно піднятися, але тіло не реагувало. Пам'ять відновлювалась повільно, маленькими уривками, і все не хотіла складатися в єдину, цілісну картину.

Це його люстра, до болю знайомий великий зал. Чому ж він, господар цього замку, лежить на холодній підлозі? Крапелька гарячого, жовтого воску, зірвавшись із далекої свічки, впала на праву щоку, несподіваним теплом повертаючи його з чорноти небуття.

За мить Вінд згадав, як, стоячи на сходах, тримав меч в руці, потилицею відчувши сильний удар, що крушив череп і вибивав дух.

На лицаря напали, тепер все стає на свої місця, і уривки пам'яті зливаються воєдино. «Звичайно - після таких ударів не виживають», думав Вінд, сухою і цілою потилицею відчуваючи холод, що линув від підлоги.

Поступово тіло стало реагувати на спроби поворухнутися. Він підняв голову, і обережно, перевертаючись на лівий бік, упершись руками в підлогу, спробував піднятися. Ноги підкосилися, але Вінд все-таки встояв.

Схоже, удар був смертельним, тоді що ж відбувається, де я? Пекло це або рай? Але все навколо так нагадує рідний дім.

Вінд, ніби безпорадний старий, маленькими невпевненими кроками, хитаючись і намагаючись знайти руками найближчу стіну, щоб не впасти, дістався сходів. Присівши на підлогу він кілька секунд перепочив, а потім глянув на свій одяг. Замість обладунків, він побачив стару робу і штани із мішковини, взуття було відсутнє.

Набравшись сил і піднявшись, господар замку, попрямував до вхідних дверей, бажання вийти назовні вело його геть з дому, ніби усе відбувається уві сні, й залишатися тут не мало сенсу, а зволікання тягне за собою неминучу, страшну небезпеку.

Вінд підійшов до вхідних дверей і на кілька секунд зупинившись, спробував відчинити їх. Двері не піддавалися.

Ці «дубові вартові» ніби приросли до товстої, масивної кам'яної стіни й лише на вигляд нагадували двері, не даючи можливості для виходу назовні.

Вінд перевів погляд у бік вікон, і хоча грати були відсутні, вибити товсте скло, в теперішньому стані, йому було не під силу.

Господар підійшов до сходів, що розташовувались ліворуч від центру холу і, тримаючись за поручні, крок за кроком почав свій непростий шлях, який в недалекому минулому з легкістю міг подолати за лічені секунди.

Піднявшись, він дістався до кімнати й, увійшовши усередину, побачив те, що шукав, навпроти столу стояв дубовий стілець. Взявши його в руки, чоловік повільно став долати шлях назад разом зі своєю тепер уже не легкою для його теперішнього стану ношею. Вінд спустився вниз і зупинився навпроти високого стрільчастого вікна у чорній дерев'яній рамі.

Могло здатися, що господар замку, ніби знесилений старий вирішив присісти біля вікна, даючи відпочинок втомленій спині й ногам, вдивляючись у непроглядну темряву за вікном, але мета Вінда була іншою.

Трохи почекавши, він зібравши усі сили, підняв стілець перед собою і, навалившись усім тілом, штовхнув вперед, сподіваючись прокласти собі шлях назовні.

Дзвін розбитого скла дрібними уламками розсік навколишню тишу, і здавалося, що звук цей, рознісся по всьому замку та його околицях. В боки полетіли гострі, неначе леза шматки скла, але за мить, в точності повторивши свій політ, уламки повернулися, знову ставши цілим вікном.

«Так не буває!» Подумки мовив до себе Вінд. Тепер все зрозуміло, це просто жахливий сон, якщо не вдається прокинутися, можливо, морок сну розвіється сам, якщо знайти ліжко і, прикинувшись сплячим, дочекатися ранку. Подолавши сходи, він піднявся до кімнати, на цей раз трохи швидше і, побачивши ліжко, ліг в нього, та закривши очі, негайно ж заснув.

Вінд прокинувся та підвівся зі свого ложа. За вікном був ясний день, і кімната добре освітлювалася, разюче відрізняючись від приміщення із нічного жаху, а самопочуття приємно радувало відчуттям сили в тілі.

Чоловік згадав про нещодавній сон і не поспішаючи, вийшов з кімнати, вирішивши розвіяти залишки нічного видіння. Він спустився в хол і, підійшовши до вхідних дверей, спробував відчинити їх, але вони були наглухо закриті, схоже, заклинило механізм замка.

Вінд озирнувся по сторонах, на стінах по обидва боки розташовувались смолоскипи, зроблені із металу. Взявши один з них у руки, Вінд підійшов до вікна і, розмахнувшись, кинув його в скло, яке розсипалося на дрібні уламки. Але за мить знову повернулося у віконну раму.

«Я все ще сплю» — подумав Вінд.

Він глянув на себе і побачивши стару робу та штани, миттєво відчув босими ногами холод, що линув від підлоги. Пам'ять і фізична сила, частково повернулися до господаря замку, й він поспішив на третій поверх, до залу для фехтування.

Увійшовши в середину, Вінд побачив свої обладунки, що висіли на стійці-хрестовині. Поруч із ними стояли металеві чоботи. Ось тільки шолом був інакший, схожий на той, який належав Вінду, але безперечно інший.

На маленькому, круглому столі, позаду хрестовини, лицар побачив свій меч, який виблискував під світлом сонячних променів, що падало на лезо.

Недовго думаючи, Вінд убрався в обладунки, і, взявши меч, попрямував до холу. Лати, здавалось, надавали сил, і тепер він не відчував себе абсолютно незахищеним перед обличчям небезпеки, яка могли очікувати його на шляху. Тепер необхідно було знайти вихід назовні.

І знову господар замку стояв перед наглухо закритими вхідними дверима та оцінювальним поглядом дивився на їх потемнілу від часу поверхню. Міцніше стиснувши меч, і не випускаючи з іншої руки шолом Вінд навалився усім тілом на злощасні двері. З таким же успіхом він міг намагатися зрушити кам'яну брилу. Стало зрозуміло, що з цієї ідеї нічого не вийде.

Відступивши, його осяяла думка, що через збройову кімнату, можна потрапити назовні, підземний хід міг вивести його в лісову гущавину, далеко від кордонів замку. Проте на останок вирішив ще раз спробувати вийти крізь головні двері.