Глава 7 Повний місяць

Вік підвівся і попрямував до виходу на двір. Кнайт же увійшов до своєрідної арки, між двох сходів, які вели з першого поверху далі вгору. Лицар пройшов під ними й зупинився біля невеликої двері, яка нагадувала вхід до кімнати, така ж за габаритами, але безумовно, товща і важча.

Чемпіон одягнув шолом. Кнайт не особливо любив носити його, але зовні такі речі дуже подобалися хлопцеві. У лицаря була навіть невелика колекція. Відмінний, красиво і надійно зроблений обладунок округлої форми, з досить високим забралом та вертикальними отворами для дихання. Він чимось нагадував той атрибут захисту, який воїн планував сьогодні повернути.

Багато хто визнав би не розумним, відмовлятися від додаткового захисту, а тим більше голови. Чимало людей вважали б людину, яка свідомо не одягає шолом, тим, хто хоче показати, рівень досконалості своєї майстерності, безвідповідально нехтуючи безпекою. Та це було не про Кнайта. На турнірах, лицар завжди виступав у шоломі, це було невіддільним правилом поєдинків. Коли він відчував, що знаходиться там, де необхідно бути максимально захищеним, хлопець також одягав шолом.

Ось і зараз, договоривши з Віком, Кнайт стояв перед дверима вже у повному захисті. Обладунки були йому до лиця і виглядали напрочуд гармонійно. Вони повністю поєднувалися з внутрішнім світом Кнайта, належним чином відповідаючи його зовнішності. Лицар стежив за собою, але нарцисизмом не страждав.

Чемпіон кілька секунд дивився на двері, а потім потягнув за ручку і зробив крок вперед. Перетнувши поріг, лицар увійшов до внутрішнього двору. Зачинивши по собі двері, Кнайт пройшов ближче до центру величезного майданчика, який наразі відкрився очам. Лицар зупинився і, озирнувшись навколо себе завмер. Ристалище. Серце Кнайта на мить переповнили емоції, так, ніби маленький хлопчик, який мріє потрапити на трибуни, бувши без розуму від турнірів, сам вийшов на головну арену. 

— Оце так! — мимоволі злетіли слова з вуст Кнайта. 

Хвиля емоцій миттєво заполонила розум. Воїну доводилося виступати на безлічі майданчиків для турнірів, але цей був інакшим. Побудований за таким же принципом, як й інші, але все одно інакше від тих, які доводилося бачити раніше. В голову приходили слова, чимось схожі на враження Кнайта від замку, коли він побачив його вперше. Потужне, ґрунтовне, величне, місце для справжніх чемпіонів.

Лицар ні в якому разі не був зарозумілим, і завжди намагався з повагою ставитися до всіх своїх суперників. Але це місце вражало настільки, що думки самі собою говорили, цей майданчик призначений тільки для найсильніших. Місце, де немає явних фаворитів, тільки найсильніші лицарі, самі харизматичні, найкращі. Лише ті в поєдинку з ким неможливо завчасно передбачити результат зустрічі.

Кнайт ще раз роззирнувся навколо. Ристалище вражало. Трибуни для глядачів, безумовно, вони були порожні, але не зруйновані. На самому майданчику не знаходилося нічого, що могло заважати рухові, ані гілок, ні каменів, ні уламків. Всі стіни на місці, був відсутній лише розділовий бар'єр. В цілому воно було готове до проведення поєдинків. Велике за площею, не вистачало лише декорацій з гербами та трохи роботи з незначною реконструкцією трибун…

Хмари зникли, і знову повний місяць з безліччю зірок світили яскраво, цього світла було достатньо, аби практично повністю освітити весь майданчик. Лише тільки один дальній кут у самому кінці ристалища, навпроти Кнайта, вперто приховувала темрява. 

«Вік би оцінив». Подумки мовив лицар, ще раз обвівши поглядом місце для поєдинків. 

Кнайт вже збирався йти до дверей, і покликати друга, але почув іржання коня, не гучне, віддалене.

Коні друзів знаходилися досить далеко, їх з чемпіоном розділяла добра половина замку, та й іржання не було схоже на Шторма, або Клевера. Теоретично це міг бути кінь одного з друзів, але Кнайт, схилився до того, що йому просто почулося. Той, хто має відношення до військової справи, або бере участь в турнірах, досить часто чують іржання коней, брязкіт зброї та обладунків. І часом, навіть якщо поруч немає коня, і ніхто не використовує військові атрибути, вони можуть чути ці звуки у власній підсвідомості.

Лицар вирішив, що йому здалося, але за кілька хвилин він зустріне Віка і перепитає друга, про всяк випадок. Так собі гадав Кнайт. Але десь далеко, почувся тупіт ратиць, так, ніби кінь переминається з ноги на ногу. Вдалині, але точно не на протилежній частині замку. Чемпіон спробував вловити, з якої саме частини ристалища лине цей звук, але так і не зміг.

Тупіт припинився, але за мить почувся знову, ніби кінь повільно, крок за кроком, почав набирати свій хід.

Лицар нахилив голову в бік і став вдивлятися у віддалений кут ристалища.

Мить! І Кнайт завмер, не вірячи своїм очам! З суцільної темряви, вирвався лицар на коні, з турнірним списом в руці й летів в його напрямку на божевільній швидкості. Час для чемпіона на секунди ніби зупинився, і водночас пролітав.

Якби на трибунах були глядачі, в їх очах лицар, що мчав на Кнайта постав подібно блискавці, яка за частку секунди досягне своєї мети, настільки швидко вершник розігнав свого коня.

Кнайт стояв ошелешений від того, що відбувається. Вершник знаходився вже зовсім близько і чемпіон в останню мить відскочив у бік, уникнувши смертельного удару.

Турнірний спис розсік повітря, але хлопця не зачепив. Ще швидше, ніж невідомий летів на Кнайта, він, пронісся в протилежний кінець ристалища, тепер вже цей кут потемнішав.

Лицар підвівся на ноги, до кінця не розуміючи, що відбувається. Перебіжкою, він повернувся на свою вихідну позицію, розвернувшись у напрямку в якому зник вершник. Зупинившись, Кнайт поспіхом дістав свій меч.

Лицар, який секундами раніше мчав на нього, був справжнім, він не розчинився в темряві, ніби ілюзія, а лише заховався в ній.

Хлопець розумів, щось відбувається, але не міг повністю усвідомити, що саме. Двері, крізь які Кнайт увійшов до ристалища, були досить близько, ліворуч від місця, де зараз перебував воїн. Проте чемпіон ніколи б не втік з поля бою, навіть, знаючи, що програє. У цей момент його розум абсолютно забув, що цей вихід існує, і теоретично ним можна скористатися та відступити.