Глава 5 Лісова дорога

Широка дорога, викладена бруківкою, невеликі кам'яні будинки по обидва боки вулиці. Практично біля кожного з них росло плодове дерево. Чисте і доглянуте місто в якому приємно жити. Жителі Грінспрінга були привітними й доброзичливими людьми. Але Кнайту доводилося бачити й інші міста, далеко не всі вони викликали настільки приємні почуття.

Дорогою друзі розмовляли. Проїжджаючи повз будинки, Кнайт помітив дітей, які усміхалися і сором'язливо визирали з-за рогу, побачивши лицарів.

— Твої шанувальники, — мовив Вік.

Кнайт усміхнувся дітлахам у відповідь і підморгнув їм. 

— Вони ще занадто маленькі, аби бути прихильниками турнірів.

— Так, а сам? — з іронією в голосі зауважив друг. 

Кнайт злегка посміхнувся.

— Тебе ж за вуха було не витягнути з ристалища, по цей час не можуть вигнати. 

Чемпіон замислився.

 — Знаєш, Вік, останнім часом я все частіше міркую над цим. Я ж не зможу все життя виступати, навіть якщо здоров'я дозволятиме. Мені хотілося б створити сім'ю, мати дітей. Раніше турніри були для мене всім, а зараз я відчуваю, що є речі, які важливіші.

— Ну, це дуже хороші думки, — схвалив Вік.

Супутники виїхали на центральну вулицю, яка вела до виїзду з міста. Вартові привітали їх, і друзі своєю чергою кивнули у відповідь.

Минувши, високі, міцні, ворота Вік і Кнайт поскакали до лісової дороги, яка повинна була привести їх до таємничого замку.

Проїхавши близько пів години, друзі опинилися біля повороту, що вів у ліс. Дорога була досить широкою, четверо вершників, могли спокійно одночасно їхати нею, рухаючись, паралельно не торкаючись плечима.

Вік трохи нахилився і провів рукою по гриві Шторма. Хлопець з дитинства мріяв, щоб у нього був кінь, оскільки, як і Кнайт дуже любив цих тварин. Проте дозволити собі скакуна, міг далеко не кожен житель міста.

Здобувши перемогу на одному з великих турнірів, чемпіон отримав можливість обрати собі коня з королівської стайні. Це був подарунок правителя за те, що Грінспрінг посів перше місце в турнірі з сусідніми містами. На той момент у Кнайта вже був Клевер, і він вирішив порадувати друга, втіливши у життя його заповітну мрію.

В той день на вибір Віка у королівській стайні постало близько двадцяти прекрасних коней. Здавалося, кожен з них був кращий за іншого. Вони могли стати чудовими помічниками для будь-якого лицаря, ідеально підходили як для тих, хто брав участь в турнірах, так і тим, хто служив у кавалерії. Та й в цілому для будь-якого воїна, який умів поводитися з кіньми. 

Але один кінь був особливим, нестримним немов шторм. Вік підійшов до нього і провів рукою по гриві білосніжної тварини, після чого норовливий жеребець заспокоївся. Як виявилося, Вік знайшов собі не просто коня, а справжнього і вірного друга, донині, бувши дуже вдячним Кнайтові за це.

Клевер, також дістався чемпіону в подарунок. Король жалував його батькові Кнайта за напрочуд відповідальне ставлення до своєї справи, а також за те, як вміло і в той самий час трепетно він стежить за кіньми. Батько подарував коня Кнайту за кілька місяців до того, як син переміг у турнірі та отримав право обрати собі бойового товариша. У цьому мрії друзів збулися.

Лицарі продовжували шлях, весна наповнювала ліс своєю красою. По обидва боки дороги, височіли сосни і ялини, що гармонійно ділили лісовий простір із зеленими кущами. Дорога практично весь час вела прямо, без різких поворотів і роздоріж. Навколо було тихо і спокійно. На диво не чулося співу птахів, і друзі не зустріли на своєму шляху жодного лісового звіра, лише тільки легкий вітер зрідка похитував верхівки дерев. При всьому цьому не відчувалося атмосфери зневіри, ліс був живий і привітно світило сонце.

Подорожні час від часу дивилися по сторонах, іноді Віку здавалося, що з кущів за ними хтось спостерігає, ховається у глибині лісових хащ. Але страху він не відчував, можливо хлопець не був найпочеснішим воїном королівства, але тікати б точно не став. До того ж поруч знаходився Кнайт, який не втік поготів і був готовий вступити у сутичку не тільки з суперником віч-на-віч, але і вийти проти групи нападників.

Дорога робила невеликий, плавний поворот і друзі, звернувши, дісталися до місця свого призначення.

Це був найнезвичайніший замок із тих, які доводилося бачити Кнайту. Він самотньо стояв у серці лісової гущавини, своїми вежами підносячись над верхівками дерев, що здіймалися високо вгору. Зведений з міцного, товстого сірого каменю, оброслий мохом, всім своїм виглядом замок, вказував на свої фортифікаційні можливості. Але водночас, не спостерігалося, ні звичного рову з підіймальним мостом, були відсутні ворота, а замість бійниць всюди розташовувалися вузькі дерев'яні стрілчасті вікна у дерев'яних чорних рамах. Походивши більше на величезний маєток, дивний, нереальний замок, все ж таки існував.

— Ось це так! — із захопленням мовив Вік, піднявши голову вгору.

— У мене виникли такі самі почуття, коли я вперше приїхав сюди. Усередині враження анітрохи не гірші, він дуже добре зберігся, тут багато кімнат, а ще повинна бути бібліотека, — відповів чемпіон.

Вершники під'їхали до дерев'яної прив'язі, біля якої Кнайт залишав Клевера минулого разу. Друзі злізли з коней і зняли поклажу, а потім попрямували до замку.

Центральний вхід являв собою великі, широкі й досить високі, подвійні дубові двері. Подорожні зупинилися. Вік, на мить замислився, що у них обох зайняті руки. Кнайт також не упустив з уваги цей момент, але був впевнений, що зараз нічого не станеться. Втім усе ж таки вирішив не ризикувати. Поклавши смолоскипи на землю, Кнайт взявся за чорне руків'я меча. Почувся брязкіт сталі, і сріблястий клинок опинився у руці чемпіона. Своєю чергою Вік, також, поклав казанок та продукти, дістаючи свою зброю.