150-... дні

***

Боже, чому ж так важко?!

Я знаю: на все Твоя Воля.

Онде літає пташка,

А близько - озера горя!

Боже, невже це справді?!

Люди такими бувають?!

Я знаю: Ти завжди за правду,

Та я їх не пробачаю!!!

Боже, це так огидно!!!

Скільки їм душ ще треба???

Тобі найкраще все видно

Із Твого світлого неба.

Боже, спаси нашу правду!!!

Й тих, кого вбили за Волю!

Тих, що зазнали зради!

Тих, що завжди з Тобою!

Боже, будь з нами поруч!

Не залишай самотою!

Боже, не йди нагору,

Поки живем війною...

***

Ніколи знову... Та знову вкотре!

Тривога шиє своє життя.

Усе - назавше й безповоротно.

Хтось знайде вічність, хтось - небуття.

І думка думці справляє смуток,

Без покаяння у новім дні.

Любові - крапля, та болю - жмуток.

Зерно посіяне по стерні...

Криваві сльози гіркої втрати...

Зчорніле небо... Згорілий хліб...

Остання згадка - зотлілі ґрати -

Багато пам'яті в сотні діб.

Ніколи знову! Ніколи більше!

Прокляті душі. Народ - гнилий.

Закон повернення зовсім інший:

Бог знає точно, хто дорогий.

Бог бачить, чує і розуміє!

Він пише відстань добра і зла.

Лиш Він один так платити вміє,

Як жодна зброя ще не змогла.

***

Скільки їх - відстаней пройдених?!

Скільки їх - доль без життя?!

Зранені сонячні промені

Кидають клаптик шиття.

В нім - цілі вічності пам'яті:

Щастя, усмішки, тепло -

Хрестики, кольором зайняті -

В кожному серце жило...

Кожен любов'ю був вишитий...

Тільки минулось, пройшло.

Грушами, сливами, вишнями

В трави серпневі втекло

І покотилося згадками,

Болем закутих доріг...

Скільки їх, душ Янголятками

Бог в свому Домі зберіг?!

Скільки їх, досі не знайдених;

Тих, кого вже не знайдуть?!

Хрестики - клаптики пам'яті

Сонцем в долоні течуть.

***

Окопи душі - глибокі.

Лишень не знаю, для чого?!

У всіх між доріг - дорога,

Що завжди веде до Бога.

Світильник ночі гамує

Думок невблаганні марші.

Так мало їм все ж пасує

Сьогоднішній тихій фальші.

Щодня - утрати як рани.

Вмирає частинка серця.

Будуєм все вищі храми,

Та все одно не йметься.

Залишені снами згадки

Про дні, коли всі щасливі.

Пишем листи нащадкам,

Бо душі давно вже сиві.

І "завтра" таке далеке...

Ще лютий живе у скронях.

Невдовзі рідні лелеки

Залишать наші долоні...

Та поки серця тріпочуть,

Життя - тільки вперті кроки

Й до неба щоразу очі,

Коли окопи глибокі...

***

Із кожним днем коротшають слова,

Черствіє світ за склом старих форматів

І обертом від звісток голова...

Хто право дав за нас всіх обирати?!

Хто вчив їх бути вбивцями дітей:

Тих, хто ще вчора "братом" величався?!

Хто їх назвав людьми серед людей,

Коли інстинкт тварини в них зостався?!

Рани у душах попелом чорнять,

Тривожать сни то тугою, то злістю.

Чим рідні і близькі в окопах снять,

Поки серця їх вкотре не на місці?!

Що бачить світ в картинках із війни?!

Ніхто не скаже, де кінець й початок...

Ніч завмирає бренькотом струни

І плаче небо слізьми янголяток...

***

За днями дні... летять у вирій сни

І мрії розчиняються в буденності.

Що вчора мліло запахом весни -

Сьогодні тліє попелом даремності.

Фіалки й незабудки відцвіли,

Залишивши у спогадах відродження.

Ким ми лишились? Ким же ми були

До цього стану болю переродження?!

Все обіцяєм: вернемось в той світ,

Де всі щасливі прокидались мріями,

Але щодня від смерті нам привіт

Летить у чорноті металу зміями.

Той світ, що був, розгойдує туман,

А той, що є, не вартий бути правдою.

Як щастя віднайти між втрати ран?!

Довіру як знайти окутим зрадою?!

За днями дні... за ночами - життя,

Хай не таке, як мріялось чи снилося,

Бо гірше всього - просто забуття.

Ми точно знаєм, що не помилилися,

Бо небо так ніде не голубить

І соняхи ніде так не вітаються!

Ми переможем й знову будем жить!

Історія про нас лиш починається!

***

Я знаю, що колись переболить

Й захочеться про щастя написати,

Та саме у цей день і у цю мить

В душі війну лиш можу відчувати!

Я знаю, що нещастя промайнуть,

Але якою, Божечку, ціною?!

Куди наші шляхи нас заведуть,

Якщо за кроком крок - лише до бою?!

Знов крихти серця сипляться в траву...

Цвітуть кривавим цвітом в полі маки.

Я так люблю погоду дощову,

Бо в ній душа знаходить свої знаки

І мрії варять каву запашну

Із теплих крапель літньої тривоги,

Таку гірку й до зцілення міцну,

Як новий день щасливої дороги.

***

Між нами - прірва, розміром у вічність.

Ми - паралельно створені світи.

Чому ж пів року ваша однобічність

Нам не дає життям людським цвісти?

І ваша гниль просочується всюди,

Болотний сморід труїть наші дні.

Хто вам сказав, що ви - великі люди?!

Чи ж люди ви?! Бо винні в цій війні!

Ми кожну ніч стаємо на коліна

І просимо у Бога: захисти!

А ваші вчинки - стоптана руїна,

В якій себе не можете знайти.

Ви - чорний сморід згубленого сенсу.

Та кожна смерть, яку ви принесли,

До сьомого коліна вам вернеться.

Ми вже пів року встояти змогли!