100 - ... дні війни

***

Ця весна… розбита і спалена,

Погвалтована на шляхах…

Ця весна… холодною панною

Цвіт стелила на голих кістках.

Ця весна умивалася росами,

Що напИлися крові війни.

Ця весна оживала із грозами

І бриніла світанком струни.

Ця весна… себе відрікалася,

А потОму цвіла й цвіла…

Ця весна… війни не злякалася -

Серед хаосу в квітах жила.

Ця весна до часу посИвіла,

Та мудрішою стала в рази.

Ця весна з лелеками ниділа*,

РозсипАлась сльозами грози.

Ця весна залишиться в пам’яті

Як нескорена… навікИ…

ЇЇ серце молитвою зайняте,

А у косах – хрести й вінки…

***

Я зібрала чужі слова у молитві своїх печалей,

Щоб збагнути той день, що останнім дзвінком догорає,

Та безцінні знання щось не світять сьогодні з медалей

І букетик ірисів учитель в цей день не чекає.

Самотиною парти, як сироти, в класі стоять,

Коридори німі загубились в пустотній тиші,

Нерозказані вірші про щастя дитинства мовчать

І на гойдалці вітер лиш сонячний промінь колише.

Хай це буде востаннє - такий надтужливий дзвінок,

Що у серце стікає гірким полиновим нещастям!

Щоб у перший день осені діти прийшли на урок,

І усмішка щаслива могла в їхні спогади впасти!

***

Краплею неба, клаптиком болю

Я упаду у цей день за тобою.

Диханням вітру, ласкою сонця

Я загляну до німого віконця.

Ниточка серця тягнеться далі

Десь вдалечінь по незримій спіралі

І залишається ритмами туги,

Відчаю шлейфом і болем наруги.

Це безкінечне життя без світанку,

Ці серед літа морозяні ранки,

Ця відчайдушність у пеклі тривоги,

Ці остогидлі до краю дороги -

Все це - не вибір, та наша реальність.

Вільна країна, країна-незламність.

Вирвами серце у полі тріпоче.

Я тут лишаюсь. Я тут жити хочу!

***

Ми звикли до війни, хоч як це страшно!!!

Втомились душі від німих тривог.

ЧергОвий день в кривавім світлі гасне,

Невже забув про нас Всевишній Бог??!!

Стискає серце опіком утрати:

Ще скільки їх, найкращих серед всіх,

Ми будемо в землі сирій ховати:

Отих, що місце мають між святих??!!

Кривавить тіло неньки-України,

Тремтячий погляд - в сині небеса:

Туди, де не гнітять страшні руїни,

Туди, де світлом стелиться краса.

В обіймах сонця вечір догорає.

Обгризки щастя, віри і життя

Війна голодна вкотре доїдає.

Нові ракети крадуть майбуття.

***

Напилися отрути брехні -

Не забути її ніколи.

Скільки всього на цій війні!,

Та попереду - ген видноколи.

Без образ на минуле ідем -

Не для того воно, щоб снитись.

Ми себе не шукаєм - знайдем

Головне - це не помилитись.

Крізь криваві порізи ран,

Крізь синці і рубці помИлок,

Розчиняєм вагу кайдан

Серед світлості нових стежинок.

В чистоті пережитих думок,

Поміж леготу нових прагнень,

У майбутнє ступаєм крок

Без статичності діафрагми.

У повітря - своя ціна:

Надто дорого для людини.

А у серця - одна вина:

Без повітря так швидко гине.

Але кисню нема в війні -

Тільки осад гіркої дороги,

Де між попелом вдалині

Видно подихи перемоги.

***

Коли згасне небо у волошках синіх,

Коли день від ночі не діжде ключів,

Коли Янгол в серце не прийде дитини,

Коли ми забудем про своїх отців -

Лиш тоді наш ворог буде нас сильніший,

Бо наш дух і воля струться у віках,

Доти ж він не знає, що найважливіше -

То не влада й гроші, а любов в очах!

Доти смерть за смертю буде він стрічати

І у пеклі битви тлітимуть думки,

Що не відав правди, вмів лише мовчати,

Та ніхто востаннє не подасть руки,

Бо нема ні брата, ані друга в битві,

Бо останній подих - помилок ціна.

Ми до перемоги дійдемо в молитві.

В кожного у серці йде своя війна.

***

Скажіть, що біль не личить матерям,

В яких війна забрала найдорожче!

Скажіть це їх ще досі світлим снам

І серцю, що безкрилістю тріпоче.

Не залишайте їх на самоті

Із розпачем, що в кожну шпару лізе,

Бо вже себе не бачать у житті.

Для них віднині все - безжально сизе.

Ви їх не полікуєте від ран,

Що кровоточать в душах без упину.

Їх горе – то найбільший океан,

Бо втратили вони Свою Дитину.

Не тіште їх ілюзіями мрій,

Не крайте рване материнське серце –

Воно давно вже у землі сирій,

Хоча ще тут, здається, ледве б’ється.

Те серце й досі з сином на війні

Лишилося у спомині кривавім,

Та інколи світанком у вікні

Торкнеться обрисом найближчим і ласкавим.

І між лопаток щемно засвербить

Те місце, що колись тримало крила.

Скажіть їм те, від чого не болить,

Бо інше все терпіти вже несила.

***

Якщо пекло існує, то воно зараз тут:

У крилатих хвостах проклятущої смерті,

В пожарищі надій, де весь кисень як ртуть,

А слова - ріки болі, до краю відверті.

І стражденна земля непокорених душ,

Що тримається неба єдина на світі,

Залишається, мов неопалений кущ -

Неосвяченим світлом, забутим між літа.

Скільки ще крові й поту, й розбитих життів

Ми повинні сплатити за волю і правду!!??

Хтось найкращий до Бога безкрило злетів,

Щоб знайти нам спасіння, чи просто відраду...

***

Стомилось небо плакати - мовчить,

Біль осідає попелом у грудях.