46 - ... дні

***

Випробування сили, волі, духу,

Коли в країні - і війна, й розруха.

Чи маєм право втратити надію?! -

Не маємо, бо тільки так умієм:

Єднатися для користі в меті,

Шукати всюди символи святі

Й молитись Богу на усіх дорогах

Заради миру і заради перемоги.

Пройти достойно цей нелегкий шлях,

Коли душа вертає спокій в снах

Ми маємо. Ми просто зобов'язані,

Бо словом "Україна" ми всі зв'язані,

Бо сила наша - в єдності думок,

Бо всі разом проходим кожен крок.

Нас не здолати, не перемогти!

Ми вже стоїмо на порозі мети.

***

П'ятдесят... днів у пеклі... - багато,

Щоб уже навіть більше сказати,

Та слова... лиш слова... що з них взяти?!

Хоч не можна у день цей мовчати,

Бо для нас п'ятдесят - це все кроки.

З кожним - кращі, сильніші, жорстокі.

Так, ми стали жорстокі до "рускіх",

Бо вони залишають нам пустку

Там, де землю вкраїнську топтали,

Там, де наших дітей убивали,

Де жінок гвалтували до смерті,

Де стріляли в потилицю жертві...

Де... Багато тих "Де" назбиралось.

Але ми попри все не зламались,

Не злякались. Крокуємо далі.

Нашу віру і міць не забрали.

П'ятдесят днів війни, днів жалоби,

І надії, й ненависті, й злоби.

Та крізь все ми проносимо мрію

І любов, що серця наші гріє.

П'ятдесят, а попереду- світло,

Перемога і щирі привіти.

Сльози щастя і служба у храмах

За усіх, хто, на жаль, вже не з нами.

***

Давно схолола в руках філіжанка.

Кава не гріє від ранку й до ранку.

Весна заблудилась між вибухів смерті.

Та ми не здаємось. Ми ж - вільні! Ми ж - вперті!

Відбитки тривоги на кожному кроці.

Усе змінилось у цьому році:

Нема натхнення, сльоза згасає,

А день неквапно в огні палає.

Сирени виють частіше знову.

Шукали правди - втомили мову.

Вчимось літати - згубили крила,

Та слово рідне знайшло вітрила.

Прогіркла кава вже не смакує.

Душа не плаче. Душа сумує

За чистим небом, за сном спокійним.

Усе змінилось. Все швидкоплинне.

Блукає мрія далеким степом.

Фантоми щастя ведуть вертепи.

І на Купала вінки з любові

Спускають душі у ріки крові.

Моря зі слізьми здіймають хвилі.

Колише вітер свіжі могили.

Це - Україна, квітень, війна.

В серці порвалась знову струна.

***

Чекаєм Пасху, хоч в серці сльози.

Тривожать душу весняні грози:

Із неба сиплять вогнем ракети

І вий сирени - то запах смерті.

Розруха, розпач, грабунки, вбивства,

Найбільше суму і лицемірства,

Розбиті долі... Нема життя.

Війна відрізала каяття.

Ісус страждав за людську гріховність,

Та ворог вбив у собі духовність -

І серце й душу продав жадобі,

Себе зрівнявши німій худобі.

Та Бог все бачить і Він все знає,

На суд свій чесний усіх чекає:

Воздасться добрим і справедливим:

Кому - у Рай, а для когось - крила.

Гвалтівникам, катам, убивцям -

Вся вічність в пеклі може й не сниться,

Але Всевишній все пам'ятає!

Він - Наймудріший! Він просто знає!

Великдень в серце нехай приходить

І світле щастя в душі народить,

Бо через прощення, біль, і смерть

Ісус нам дав нашу Віру - твердь,

Що нас тримає у час тривоги,

Дарує силу на всі дороги,

Щоб гідні сонця завжди були

І хрест свій зі смиренністю несли.

***

Плаче небо тихими сльозами:

Скільки діток не побачать мами,

Сильних рук татуся не відчують,

Скільки з них у підвалі ночують?!

Плаче небо - то все Божі сльози.

Десь сидить сирітка при дорозі

І не знає, де шукати миру,

Бо батьки вже тиждень у могилах.

Плаче Україна за народом,

Все втрачає свою милу вроду,

Губить цвіт у кожній новій битві,

Та знаходить сили у молитві.

Плаче небо: злидні- росіяни

Йдуть, немов царі, у Божі храми,

Та не просять миру і спасіння,

Їм війна - лиш спосіб багатіння.

Хай з грудей розп'яття познімають,

Бо вони не Бога вихваляють,

А убивства, катування, злобу!

В них усіх - одна страшна хвороба:

Путінізм їх розум роз'їдає,

Правди вже ніхто з них не шукає.

Боляче... і людям, й навіть небу.

Україні ж - тільки миру треба!

***

Третій місяць між "до" і "після"

Серед тисяч людських облич

Я знаходжу самотню пісню,

Що далеко не кожному личить.

В пустоті холодних зіниць

Час уже не затягне рани.

У світанках весняних зірниць

Добре видно криваві шрами.

І мовчать такі люди, мовчать.

Їхні душі умить заніміли,

Але тишою власною вчать

Пам'ятати про свіжі могили.

Тільки сон їх рятує від зла,

Тільки місяць страхи їхні знає.

Там, де квітка найперша цвіла,

Нині попіл холодний літає...

Чи лікується втрата душі?!

Чи у серця болить його серце?!

Небо знов затягнули дощі.

Те, що "є" хай повік не вернеться.

***

Я є тим світлом, що розвиднює шляхи.

Я є тим небом, що дарує миті щастя.

Я є упевненість, долаюча страхи.

Я є життя! Мене тобі не вкрасти,

Бо я - не річ! Сама не йду до рук.

Я попелом осяду в твому домі

І принесу тобі безмежність мук,

У сивий зафарбую твої скроні,

Бо ти забув, що я на світі є,

Бо зрікся ти духовного й людського.

Усе навкруг - то Боже - не твоє,

Скажи мені, ну що тобі до того?!