***
Забудь, що я колись була твоя!
Мені без тебе стало легше жити.
Віднині ми - не сестри, не сім'я
І нам ніколи більше не дружити!
Ти - сором світу, загнана раба.
Тобі мене у волі не пізнати!
Неси сама свої ярмо й гОрба!
Хай тягнуть твою немічність солдати,
Яких послала ти до мене в дім,
Аби убити право волі й правди.
Та не зустріли миру вони в нім,
Бо те, що в мому серці - не забрати.
Ти заздрісною, сестро, стала в тім,
Чого ніколи досі ще не знала.
Та хто ж тобі дав право у малім,
Коли ти на найбільше зазіхала?!
Не сестри ми! Гнила твоя душа!
Бо не шукала правди і спасіння!
Ціна рідні такої - ні гроша!
Дай Бог, тобі пізнати хоч прозріння!
Жила б ти з миром - бачила б себе,
Шукала б у собі якісь чесноти,
Так ні ж, тобі усе було "рябе"
І дні твої проходили в марнОті.
А я старалась: вчилась і росла,
Шукала власний шлях у цьому світі.
Ти мені другом, сестрОю була,
Для тебе дарувала з поля квіти...
Та он яка та плата за любов?!
Мій дім - розруха, спалена й холодна,
На моїх грудях червоніє кров,
Я сплю в підвалі, змучена й голодна...
Та я борюсь і, знаю - поборю!
Сильніша стану втисячі до цього!
В новому домі смАчний борщ зварю
І запрошу до столу тільки Бога.
Хай судить Він усі твої гріхи,
Усі ті вчинки, дикі і жорстокі.
У нас віднині - порізно шляхи,
Бо ти - плазун, я ж - птаха синьоока!
***
Прости, мій Отче, за мої гріхи,
За те, що я так часто забуваю,
Що у житті ведуть мене страхи
Туди, де я нічого ще не знаю.
Та вірю, Боже, у Твою Любов:
Батьківську, чисту, вічну й непохитну,
Бо Ти за нас пролив синівську кров,
Бо Ти нам небо прихилив погідне.
І в день війни, коли навколо біль,
Коли душа стискається в молитві -
Ти чуєш плач скорботний звідусіль
І поміч шлеш у цій нерівній битві.
Ти так багато робиш для людей,
Хоча вони убили Твого Сина!
Бо прОщення іде з Твоїх грудей,
Бо кожен з нас - також твоя дитина.
Прости нам, Тату, наші всі гріхи:
І помисли, й слова, учинки хибні!
Настав серця на правильні шляхи,
Бо ми без Тебе ні на що не здібні.
Молю, Всевишній, укріпи мій дух,
Дай сили і терпіння у смиренні,
Щоб бачити майбутнє між розрух,
Щоб вірити у істини священні!
***
Восьме березня - тринадцятий день війни.
Українки прокинулись з думкою і молитвою:
Щоб живими вертались додому брати й сини,
Татусі, чоловіки, загартовані вкотре битвою.
Українки - мами надзвичайних людей,
Найпрекрасніші, найсильніші в своїй тендітності.
Українки - сотні і сотні безсонних ночей,
Безмір любові, повне серце привітності.
Українка - найкраща донька, дружина, мати,
Сестра, бабуся, колега, просто знайома...
Жінка, яку неможливо не поважати;
Жінка, яка забула що таке втома.
Українка - мати героїв, які боронять весь світ
В час, коли світ боїться себе захищати.
Українка - жінка з душею, старшою тисячі літ.
Як же її, неймовірну таку, не кохати?!
***
Як шкода, що для звіра, який заховався від світу,
Ніколи не сняться очі маленьких дітей -
Тих дітей, що він обірвав суцвіттям
Задля власних досягнень, для утопічних ідей.
Як шкода, що не б'ється його диявольське серце,
Не горить у агонії через стільки смертей!
Як шкода, що душа ніколи у нім не проснеться,
Бо для нього мета - дорожча мільйонів людей.
Та ніщо і ніхто не врятує від Божого Гніву:
За найбільшу жорстокість заплатить найвищу ціну!
Дозрівають плоди його гнилого посіву
І пожне він сповна за кожну смерть та війну!
***
Невже цього ми прагли для дітей??!!
У чому перед Богом завинили,
Що ненависть розквітла між людей,
Що більшають і більшають могили??!!
Чом Україна сам-на-сам стоїть
У битві з найлютішим звіром світу??!!
Чому ж той світ, мов пагінець, тремтить,
Але боїться правду прихистити??!!
Слова його - збентеженість крива...
Стурбованість глибокої моралі...
Тим часом Янгол тягне із рова
Свою надію, втомлені печалі
Й сльоза гаряча падає на сніг,
Поки весь світ не бачить його болю,
Бо він зробив усе, чого й не міг -
Переписав укорінь навіть долю
І два крила, що в ранах від війни,
Розкрив на захист миру і любові.
Він бачить світ з тієї сторони,
Яка ніколи не потоне в крові,
Яка залишить ніжність у серцях
І доброту, породжену смиренням,
І відданість, що затоптала страх
Між молитов пречистих одкровенням.
Його "сьогодні" - світле і живе:
Бо дихає нескорена надія,
В ній дух незламний зло на бій зове,
Щоб діти квітли, щоб збувались мрії,
І те майбутнє, що лишилось в снах,
Прокинулось реальністю п'янкою.
Весна малює Янголам свій шлях
До перемоги між сирени бою.
***
Два тижні війни... 14 днів убивства...
Кому ще не досить?! Хто й досі не зрозумів,
Що ворог - лиш кат, залитий у крові насильства?!
Що їхній володар давно й остаточно здурів?!
Стоїть Україна і буде стояти так вічно!
Ніхто і ніколи не зможе зламати наш дух!
Та боляче кожному - путін воює цинічно
І правду ховає про сотні цивільних розрух!
Кінець його близько: нагострене вбивствами лезо
Чекає на час свій у закутках чорних мУрів.
Тримайсь, Україно, невдовзі всі орки щезнуть -
Відредаговано: 26.01.2023