Дзвінок мами зі словами "Почалась війна"

23 лютого усі люди, як і я не очікували нічого поганого, всі жили своїм життя, навчались, ходили на роботу, гуляли з друзями та тваринками. Я в цей день була на парах, тоді до одинадцятої вечора на роботі, йшла додому, думаючи про наступний день та свої плани.

24 лютого о 5:30 до моєї сусідки по кімнаті в гуртожитку подзвонила мама… сказала, що в Києві бомблять, вона сказала їй не хвилюватись і лягла далі спати. Тоді знову дзвінок, ми сіли перевіряти новини. І справді… На Київ напала Росія зранку 24 лютого. Ніхто цього не очікував, в гуртожитку почався кіпіш, студенти почали збирати речі і тікати додому, поки було чим добратись. Чим дальше йшов день, тим частіше ми чули віддалені вибухи, було дуже страшно. Ми теж почали збирати речі, хоча ще тоді не знали куди ми поїдемо, хто нас забере додому. Одна дівчина, зі Сумщини, вже тоді знала, що додому їй їхати вкрай небезпечно, але все одно збирала сумку. Все було наче в тумані. Я не знала, що мені брати, на скільки я їду, і взагалі, чи поїду я кудись. В дванадцятій дня мене забрали і завезли в безпечне місце, куди з’їжджались люди з різних околиць Києва. До вечора я пробула там, тоді дорога в місто перед Києвом, по дорозі військові, поліцейські машини з сиренами та мигалками, лякало те, що ти не знаєш, що робиться далі по дорозі. Але, на щастя, добрались ми цілі та не ушкодженні, повечеряли, хоч в той момент і кусок в горло не ліз, і почали думати чи варто нам їхати до рідних, додому. Вирішили, що поки що їхати небезпечно і потрібно перечекати декілька днів. Лягали спати, хоч я і просиналась кожних 2 години, читала новини, спілкувалась з друзями, знайомими, щоб дізнатись, як вони.

25 лютого о 6:30 почувся сильний вибух недалеко від нас, відтоді я вже не спала, лякалась кожного звуку, навіть коли машина по дорозі їхала, у мене серце з грудей вистрибувало. Зранку попили чаю, кави, поснідали, і чекали слушного моменту, щоб поїхати додому, чекали, щоб трішки спокійніше в країні стало, але не ставало, було тільки гірше.