Розділ 11

Роман

Я озираюсь навколо і дивлюсь, хто сидить з телефоном. Помічаю Андрія, приятеля Сані, він направляє мобілу на дівчат, які розважають інших. Більше нікого з телефонами не бачу, підходжу до нього і питаю: 

— Ти що, ідіот? Що ти робиш? — я смикаю мобільний з його рук і бачу, що в нього дійсно відкрита чергова сторіс.

— А що таке? — він тягнеться за телефоном. — Ніхто не казав, що не можна знімати.

— Тепер я кажу! — говорю роздратовано і видаляю "контент". Довбаний придурок. 

— Ти перепив? — Андрій вириває телефон з моїх рук. 

— У мене через тебе можуть бути проблеми! Наречена приревнує, воно мені не треба! — вигукнув я. 

— Ну ти і олень! — Андрій йде до дівчат. 

— Що сталось? — Саня помітивши наш конфлікт підходить до мене зі спини. 

— Цей придурок виставив фото, може, і ще щось, ну, я все повидаляв! Дід мені дзвонив, бачив це все! — кажу роздратовано. 

— Слухай, ну твій дідусь перегинає палицю, — зітхає Сашко. — Ти ж не зробив нічого протизаконного. Ми тут майже невинно розважаємось. 

— Та пофіг мені на діда насправді… Але що як це побачить Інга? Я не хочу, щоб вона подумала, що я їй тут зраджую, бо це не так, — вперто кажу я. 

— У вас таке серйозне кохання? Ти не сильно квапишся? Ще вчора ти її не знав. А зараз мариш нею, — Саня виглядає трохи здивованим. — Подумай добре, чи вона справді тебе кохає, чи лише вміло маніпулює, щоб отримати ласий шматок… 

— А чому мені не можна марити нею? Вона кохає мене, — кажу впевнено. 

— Ну це твоє життя, — Саня перехоплює у офіціанта якийсь напій з таці. — Тож я мовчу вже далі. Що тепер додому поїдеш, щоб старий не нервував? 

Я підтискаю губи. Не вистачало ще їхати додому просто тому що він подзвонив, це було б тупо. 

— Ні, посиджу скільки захочу, — я хитаю головою. — Він мені не указ. Але Інзі напишу, — я дістаю мобільний і пишу Інзі.

"Інго, я тобі ніяк не зраджую. Була дівчина, ми просто пили текілу. Нічого більше. Всі пили. Я скоро буду вдома", 

Повідомлення доставлене, але не прочитане. Я час від часу зазираю, щоб перевірити, але вона все ще не читає. Можливо заснула? Втомилась з своїми собаками і вирішила не чекати мене? Я уявляю її сонну, теплу, закутану в ковдру, і мені нестримно хочеться зараз бути поруч з нею. 

Ну, я теж скоро буду… Все ж, завтра весілля. Коли думаю про те, що завтра зможу вкрасти її, що ми поїдемо з будинку, починаю по-дурному усміхатися. Я хочу, щоб вона стала моєю дружиною, саме вона. Хочу цілувати вже до схочу ці її веснянки, і згрібати  в кулак вогняне волосся, бачити як в її зелених очах запалюється пристрасть, а відкриваю для неї нові грані чуттєвого задоволення. 

Вже майже не пʼю, тільки роблю вигляд, а сам постійно поглядаю на годинник. І тільки перевалює дванадцяту, заявляю друзям, що йду. Я не виправдовуюсь і нічого не пояснюю, вони і самі мають розуміти, що в мене завтра весілля. Тільки нагадую, щоб ніхто не запізнювався. Хочу, щоб для Інги цей день пройшов ідеально. 

Коли вже їду з водієм назад, знову пишу Інзі, але вона все так само не відповідає. Цікаво, якщо прийду і розбужу її поцілунком, як вона відреагує?

Інга

Сиджу навпроти діда. Тепер його жовті очі ніби віддзеркалення моїх власних. Крізь свій біль я все ще продовжую дивитися на нього, і починаю помічати очевидні речі. Сімейну схожість. Як так вийшло? 

Душа болить так, що викручує кістки. 

— Як ми вчинимо з Ромою? — питаю нарешті. 

— Він має залишитись без нічого, — твердо каже дід. — За те, як вчинив. Хай йде на всі чотири сторони і більше не показується нам на очі.

— Я не впорась сама, — кажу розгублено. Який спадок? Які гроші? Навіщо воно мені? Я кілька тисяч для собачого притулку боялась взяти. А тут ціла імперія, в якій я нічого не тямлю. — Хочете, щоб я всі гроші на собачу їжу спустила? — мелю дурниці, а сама згадую свою весільну сукню, і на очі навертаються знову сльози. 

— Ти навчишся, станеш моєю спадкоємицею. Інші родичі підстрахують, той же Павло, — він знизує плечима. — Все буде добре, ти сильна дівчинка, — він обіймає мене. — Не плач. 

І мене прориває. Тому, що Максим Віталійович здавався мені гранітною скелею, не здатною на якісь ніжності. ВІн так з усіма строго… Його обійми наче руйнують плотину моїх захисних механізмів. 

— Рома казав, що хоче одружитися зі мною по справжньому, — мямлю я. — А сам навіть перед весіллям не зміг бути вірним… 

— Він тебе не гідний, — зітхає дід. — Але ти молода, ти ще зустрінеш гідного, ось побачиш.

Цілком може бути, що той “гідний” вже обраний. Дід тримає його, мов запасну карту в рукаві. Але я не можу зараз ні про що думати. Думки розбігаються мов мурахи. Тільки ухопиш одну, а на її місце прилітає інша. 

Ресторан… Декоратори узгоджували зі мною все… Стільки грошей і надій… Все марно. 

— Я певно хочу глянути Романові в очі, — кажу нарешті. — Хоча це не так і важливо. Бо він.., — не договорю, бо подих перехоплює. Я все ще думаю про нього, як про привабливого хлопця. Забувши, що ми родичі. І ні що не змінить цього факту.