31 Інга

Я закінчую міряти сукню. Тепер вже не заздрю своїм клієнткам. Це справжні муки. Коли тебе крутять-вертять і колють час від часу булавками. 

Але мої муки після завершення примірок не закінчуються. Аркадій приносить мені лимонад, і слідом за ним в вітальню заходить Максим ВІталійович. 

— Як йдуть справи? — питає, намагаючись щось прочитати  в моїх очах. 

— Чудово, — відповідаю з ентузіазмом. 

— А тобі подобається в нашому будинку, так? — він сідає на диван. 

— Звісно, у вас чудовий дім… 

Його жовті очі знову ковзають по мені. ВІн щось думає. Потім видає. 

— Я радий, що Ромка одружився, я давно цього хотів, але не чекав, що він одружиться на тобі, — я киваю уважно слухаючи. — Але він завжди такий, все робить по-своєму. І мушу визнати, іноді в нього справді виходить щось толкове. 

— До чого ви ведете? — питаю з обережністю. 

— До того, що ти цікава дівчина, — перекидає ногу на ногу. — І твоє захоплення бездомними тваринами варте поваги. Я хочу, щоб ти сама розробила проект благодійного фонду, а ми його профінансуємо. Чим швидше впораєшся з напрямками, тим швидше зможеш розпоряджатися грошима.

Я спочатку радію. Але потім на мене навалюється відповідадьність. Це ж не мої гроші. 

— Ти нахмурилась, — констатує дід. 

— Так, розумієте, це дуже серйозна справа, — відповідаю йму чесно. Відпиваю лимонад. — Я ніколи не розпоряджалась великими сумами, і мені лячно не виправдати надії. І треба дійсно все скрупульозно порахувати… Я ще пораджусь з своїм вчителем економіки та бізнесу, як краще зробити, бо сама точно не впораюсь, — Максим Віталійович теж насуплюється. Певно я розчарувала його. Вважає мене нерішучою мямлею. Але я ж і не претендувала ніколи на великі суми грошей. В мене й бажання великого не було їх тринькати. І для себе я б і не взяла. А от для допомоги тваринам… Так! Я багато чого можу зробити з грошима Острозьких. Я знічено усміхаюсь. — Боюсь так швидко я вам проект не дам… Вибачте. 

— Скажеш, як буде все готове, — він виходить. 

Я переводжу подих, а поітм зазираю в телефон. Там несподівано бачу смс від Роми. Серце трохи пришвидшує свій ритм.  

"Привіт, як там репетитори?)" І додає селфі з якогось ресторанчику.

“Привіт! Вчив мене розпізнавати ножі для масла і ще якісь…”, — відправляю і відразу жалкую. Таку дурню написала. Лайкаю його фото. Хочеться поставити сердечко, але я не знаю чи це доречно. Я таке гальмо в переписках з хлопцями. 

"Відправиш і мені фотку? Я скучив." 

Ця пропозиція мене теж бентежить. Я підбираю ракурс хвилин п’ять. Нарешті роблю фото, але не знаю. Чи Рома все ще його чекає. Відправляю. Потім думаю, а може він не моє фото просив… Може ножів, про які я писала раніше… 

"Гарна… Приїду і буду тебе цілувати." 

Я знову зашарілась, і притисла телефон до грудей. 

“Дякую”, — пишу перше, що прийшло  в голову. 

У вітальню знову хтось заходить. Я думала, що дворецький, щоб забрати порожні склянки. Але в дверях Ліза. З моїм розкладом мені було нескладно уникати спілкування з нею. Але тепер вона здається застала мене зненацька. 

— Рома, значить, поїхав до Львова? Зазвичай, коли він їздить так далеко, то його зустрічають в цікавих закладах, — вона усміхається. — Хочуть вразити, чи розслабити… Підняти… настрій. 

Я кліпаю віями. 

— Ну так це нормально ж, — відповідаю нарешті. — Що підлеглі хочуть підняти настрій власнику бізнеса.

— А ти, значить, сучасна, — вона усміхається і додає бадьоро: — Не проти, якщо він на стриптиз сходить, чи щось таке! Це похвально!

— Який стриптиз? — мені стає трохи недобре. — Він не такий…

Навіщо я це ляпнула? Звідки я знаю який він. ЛІза певно краще знає мого чоловіка. 

— Ну, був такий, — замислено каже Ліза. — Раніше в усіх закладах були його фотки. А дідусю доводилось домовлятися, щоб їх видаляли. 

Чути це неприємно. Я звісно очікувала, що Роман не святий. Але отримати підтвердження своїм підозрам…. Ліза, здається, цього і добивається. Щоб я вкотре відчула свою нікчемність. Розумом я це вже усвідомила. Але в душі зараз твориться щось таке… 

— Він був вільним хлопцем, — кажу спокійно. — Мав право ходити, де завгодно. Тож це нормально, — я не показую їй своїх справжніх емоцій. Не тому, що така майстриня ховати свої емоції. А просто не звикла взагалі стороннім щось показувати. Поітм попсихую. 

Вона хмикає і йде, видно, моя гра її впевнила. От тільки я сама тепер не знаю, що  і думати. З одного боку Рома зараз на зв'язку зі мною. З іншого Ліза його добре знає…