28 Роман

Коли ми заходимо до будинку, я хочу піти до кімнати, заспокоїти Інгу, яка все ще тремтить. Її вивела з рівноваги поява цього козла, і я її розумію. Але щойно ми ступаємо на сходи, мене кличе дід:

— Романе! Зайди до мене, є розмова після прочитання твого звіту.

Я насуплююсь, шепочу Інзі:

— Я швидко, добре? Почекаєш?

Вона киває, і йде на гору. Дід теж не чекає мене, вже сховався в своєму кабінеті, як ведмідь в барлозі. 

Я зітхаю і йду до нього. Бісить, що він покликав мене саме зараз, але краще я піду одразу і швидше звільнюсь. Заходжу до кабінету, дід киває на стілець, я сідаю:

— Що там, я хочу піти нагору. 

— Бачу ти помирився з дружиною, — на обличчі діда з’являється скупа посмішка. — Вона у тебе розумна дівчина, репетитори її хвалять. 

— Так, вона розумна, — я киваю. — Помирились. 

— А що скажеш про її матір? Як тобі теща? Коли запросиш її до нас на гостину? 

Я розгубився. Матері Інги я ж і не бачив, тільки вітчима. А вона сама про неї нічого толком не розповідала. Ніби вона була за кордоном чи щось таке — це все, що я знав. 

— Та я б і не проти запросити, але вона не в Києві, — відповідаю обережно. 

— Не думав виділити гроші Інзі на власний салон? — знову змінює тему, граючи бровами. — Бачив її ескізи? 

Які ще ескізи? І чому дід завжди знає більше за мене? 

Я намагаюсь тримати обличчя незворушним.

— Ну, якщо вона захоче, виділю. Але ніби їй подобається займатися тваринами і тією благодійністю. Я ж не буду змушувати її працювати, нащо? — я зазираю йому в очі. Це хороший хід, я знаю.

— Мені просто не подобається, що Острозька працює на когось, — видає дід. — Все ж ми не обслуговуючий персонал. 

— Ти ж навпаки хвалив її, що вона тим займається, — дивуюсь я. — Типу, Інга молодець, казав, ще й мене змусив піти… 

— Волонтерство це дійсно прекрасно. Я тут подумую, як це використати нам на користь. А от її робота швачкою — для нашої родини це низько. Після вашого офіційного весілля ми повернемось до цієї розмови. А зараз ось, покажеш дружині, — він підсовує мені розкриту теку, там варіанти весільних запрошень з вензелями, сердечками і амурчиками. — Оберете хоч це самі, не все ж мені за вас робити. 

— Добре, — киваю я. — Дякую.

— Тепер до справ більш серйозних, — дід виймає чергову теку. Він чудово вміє працювати з лептопом, але ніби умисно друкує всі звіти і змушує мене розбирати їх з ним в паперовому вигляді. — Я подивився отут дві заправки, і мені не подобається їхня робота. Поїдь і розберися сам. Менеджерам я не довіряю. 

— Аж до Львова? — я округлюю очі. — Чого раптом? Зазвичай ти посилав на такі "завдання" Павла. 

— Павло зайнятий в іншому проекті. І зрештою ти з претензіями на спадкоємство, отже ти в першу чергу і маєш це все розгрібати. Або заправка збиткова, або нас дурить керуючий. Хто як не ти з цим впораєшся найкраще? 

— Добре, зʼїжджу, — я киваю. — Коли мені їхати? 

— Завтра зранку. Ну не серед ночі ж зриватися! 

Я закочую очі. Дід щось темнить, але я поки що не розумію, чого конкретно він хоче добитися.

— Добре, — я беру теки і встаю зі стільця. — Добраніч.

Він також бажає мені доброї ночі і я йду на другий поверх. Коли заходжу до нашої спальні, чую як  в душі шумить вода.  

Значить, купається? Сподіваюсь, вона не плаче… Підходжу трохи ближче і стукаю в двері:

— Інго, я прийшов, як ти?

— Зараз вийду! — перекрикує шум води. Уявляю яка вона там… Певно розчервонілась вся і її червоне волосся розляглось на молочній шкірі кільцями… Чорт! Треба прогнати ці думки з голови. Звітом зайнятися, чи що? 

Я не встигаю відкрити теку, як вона дійсно виходить. Закуталсь в халат від шиї до ніг, хоч в кімнаті і не холодно. Волосся справді вологе, вʼється від води, обрамляє обличчя, підкреслюючи вилиці і зелень очей. Може вона і справді відьма? Бо щоразу як дивлюсь на її веснянки, які крапинками розсипались навіть на райдужці очей, так і забуваю про все.