27 Інга

Побачення з чоловіком. До чого я докотилась. Я збентежена і трохи злякана. Бо на побчаення я ходила лише один раз, коли подруга покликала на подвійне. І то була якась жесть. Вона з своїм хлопцем увесь вечір цілувалась, а ми з його другом не знали куди себе подіти від ніяковості. 

Більше мене на побачення не запрошували. Кому потрібна руда біднячка? 

І раптом Рома таке пропонує. Що за гру він веде? Я вже зрозуміла, що в їхній сімейці все не просто. І зрозуміла, що моя бабуся помилялась. Мій тато не міг бути з цієї родини. Інакше б я теж виросла такою, як вони. Але я інша. 

Я увесь день обдумую пропозицію Романа. Думаю, чого чекати. Тривожусь. А потім в якусь мить вирішую, що я протсо дурепа. Якщо доля підкинула мені такий шанс, то треба просто насолодитись ним. Відчути, що це таке, коли такий красень, як мій чоловік, здійснює щось романтичне. Так, у нас  з ним, може, нічого не вийде. Не може,  а точно. Ми з різних світів. І ніяке кохання між нами не може існувати апріорі. Але у мене залишаться спогади. Залишиться щось цінне, що буде мене зігрівати. 

Тож з легкою душею виходжу з ательє, коли Рома телефонує  і каже, що під'їхав. 

Він відчиняє перед мною дверцята автомобіля, а коли я підходжу, щоб сісти, легко цілує  в щоку. ТІлом пробігаються мурахи. Серце стрибає активніше в грудях. 

— Привіт, голодна? — питає, усміхаючись. — Я обрав французький ресторан, сподіваюсь, тобі сподобається. 

— Будеш вчити мене їсти равликів? — я теж усміхаюсь, пригадуючи нашу попередню розмову. 

— Ні, равликів і я не люблю, а от фондю… Це реально смачно. А ще "Нісуаз" в тому ресторані, куди ми поїдемо, — він зачиняє за мною дверцята і сідає поруч.

— Нісу.. Що? — почуваюсь повною дурепою. Зараз ще і осоромлюсь перед Романом. Мені б  хот-дог на заправці… А не те, що він називає. 

— Це такий салат, замовлю тобі сьогодні. Ти мила, коли збентежена, — на цих словах він заводить машину і ми виїжджаємо…

*** 

В мені плескаються два келихи вина. Саме не зрозуміла, як я їх випила. І від того почуваюсь легко та невимушено. Якісь внутрішні зажими, що тримали мене в напрузі кудись зникли. Ми так багато говорили сьогодні з Ромою. Про все. Він випитав мене про маму і як так вийшло, що я жила з вітчимом. Сам розповідав якісь подробиці з свого дитинства. Переважно смішні. 

Я не розумію яким чином так вийшло, але наші руки переплелись, коли ми сіли в машину. І це дуже незвично. Відчувати його тепло, його пальці, як він стискає мою долоню. І здається, йому самому це теж подобається. 

Я просто не думаю, що ми будемо робити далі сьогодні. Може Рома захоче чогось більшого, того, до чого я ще не готова. Але зараз він не робить нічого, що б мені не сподобалось. Вечеря була смачною, квіти привіз курʼєр… Я зовсім не очікувала такого і дуже розгубилась. Ця дрібниця мене так вразила. 

І мені просто хочеться, щоб дорога ніколи не закінчувалась. Щоб ми отак їхали, тримаючись за руки і говорили, не замвокаючи. 

Але скоро перед нами виростає громада маєтку Островських. Машина пригальмовує перед воротами.  Я зазираю  в темні вікна, гадаючи що буде далі, і тому людина, яка починає стукати у вікно мене лякає просто до гикавки. 

Роман насуплюється:

— Сиди тут, — на цих словах він виходить з машини і підходить до чоловіка.

І тут я розумію, що знаю його… 

Я вибігаю з автомобіля. Олег отстанній, кого я очікувала тут побачити. 

— О, ось і ти, доню! — вигукує Олег. — Поїхали додому, мама переживає, я теж! — він тягне до мене свою руку, але Рома виявляється швидшим. 

Хапає того за запʼясток, вивертає руку так, що Олег скрючується і мало стає на коліна.

— Не бий його! — прохаю я. — Що ти тут робиш? — питаю у вітчима. Мій голос вперше не тремтить, коли я з ним розмовляю. 

— Мама скоро повернеться, ти ж не хочеш, щоб вона все це бачила? Ти маєш повернутись додому! — вперто каже Олег. — Вона була дуже зла, що я тебе сюди відпустив!

— Я вдома, — хитаю головою. 

— Так, Інга — моя дружина. І мій дім — її дім, — підтверджує Рома, дивлячись на мене, а не на вітчима. 

— У Вітки істерика, — бурмоче Олег про мою маму. — Ти маєш повернутися, Інго. Це все дуже серйозно. 

— Не приходь сюди, — кажу я твердо.

Настрій зіпсовано. 

— Якщо ще раз тут зʼявишся, випишуть тобі заборону наближатись до Інги, — говорить Рома, відштовхуючи Олега. 

Я обхоплюю себе руками. І холодно, і дуже неприємно. 

— Ходімо, — Рома бере мене за руку. — Я поруч. Він більше не прийде, — говорить, заходячи в хвіртку і віддаючи ключі охороні. — Запаркуйте. А непрошеного гостя проженіть, якщо ще не пішов.

Ми йдемо доріжкою до будинку, але я продовжую тремтіти. В якусь мить Рома вловлює це, і обережно обіймає мене за плечі.

— Інго, все добре, — він легенько торкається губами моєї щоки. — Я нікому не дам тебе образити, обіцяю.