26 Роман

В гостьовій спальні спиться погано. Я спочатку довго сиджу в телефоні, а потім, коли вже відкладаю його, все одно не можу заснути. Все ж, я звик спати з нею поруч. Відчувати її аромат, торкатися, хай і не так, як інколи хотілось би. 

Душ не дуже допомагає прокинутись, голова квадратна, ніби вчора бухав. Коли я виходжу до передпокою на другому поверсі, як на зло зі своєї кімнати виходить і дід.

Він похмуро дивиться на мене, і замість привітання видає:

— Коли ти встиг заблудитися в будинку?  

— В сенсі? — я позіхаю. Не можу зрозуміти, що він від мене хоче. 

— У тебе спальня в іншому боці, — дід киває в бік моєї кімнати. — Але бачу ти її не зміг знайти. 

— Як знайшов, так і загубив. Все за власним бажанням, — хмикаю я. Мене злить, що він знову висуває якісь претензії, йому вічно все не так.

— Визнай, що твій шлюб фарс, який тобі самому набрид, і всім стане легше. 

— Ми просто посварились, так буває, — я зітхаю. — І не кажи, що ти з бабусею ніколи не сварився.

— Сварилися, а потім мирились так, що кхм… Малий ще слухати! 

— Залиш мене без цих подробиць, дякую, — я кривлюсь. — Я можу йти? Час збиратись на роботу.

— Іди, я тебе не тримаю, — дід киває. — І звіт мені по західному напрямку пришли відразу, хочу глянути як там твої нововведення на прикордонних містах працюють. Європейці вони такі, у них інші стандарти.

— Домовились, все пришлю, — я киваю і йду до нашої з Інгою спальні.

Щойно заходжу, бачу Інгу, вона сидить біля дзеркала, припудрюючи свої веснянки. Чомусь хочеться підійти і стерти пудру. Здається, до її ластовиння я почав звикати. 

— Дарма ти їх пудриш, — підходжу ближче до неї і зазираю в дзеркало, наші погляди зустрічаються саме через дзеркало, бо Інга відвернута від мене, я за її спиною. Ледь торкаюсь долонею її тендітного плеча. 

— Залишити так? — питає, повертаючись внапвоберту. — Сьогодні захотілось бути трохи інакшою…

Ловлю в очах щось дивне. Вона що приревнувала мене до Софі? Все це якось дивно. Але приємно. І навіть ніч в гостьовій тепер видається мені під іншим світлом. Ревнує. Отже не байдужа. 

— Ти і так дуже красива, — простягаю долоню до щоки і торкаюсь її, не знаю, чи відштовхне вона знову, але не можу протидіяти бажанню торкатися її. 

— Дякую, — вона зітхає. І відкладає пензлик. — Ти перший, хто мені це каже. І я не знаю, як це сприймати. Навіщо тобі мене хвалити? 

— Ти не припускала, що ти мені подобаєшся? — відповідаю питанням на питання. 

— Облиш! Ти запросив на танець не мене учора, — каже вона з докором. 

— Бо ти так мило розмовляла з моїм другом… — я підтискаю губи. — Приревнував. 

Дивно говорити з дівчиною так відверто. Але водночас на душі стає світліше. Ми ніби опускаємо всі ці гендерні ігри, які останнім часом мене більше втомлюють, ніж приносять задоволення. 

— Я навіть не памʼятаю, по що ми говорили, — зізнається Інга. Потім кидає погляд на годинник. — Запізнюсь в ательє, Олександра мене вб’є. 

— Я підвезу тебе, — не пропоную, скоріше, констатую факт. — Тільки можна сьогодні я знову спатиму тут? Не міг вчора заснути без тебе. 

Я це сказазв? І усвідомив одночасно. Виявилось, що поруч з Інгою спиться найкраще. Всі думки про справи кудись розбігаються, а її тепле тіло і сопіння діють заспокійливо. І водночас дуже бентежно. Але мені подобається. Не думав, що колись пргнутиму спати поруч з однією дівчиною. Але Інга без всілякого сексу зробила щось неможливе. 

— Подивлюсь на твою поведінку, — хмикає вона. Але бачу, що зашарілась. 

— Може, ввечері заберу тебе, поїдемо повечеряємо не з усіма цими шакалами? Дістали їхні ігри, — це практично запрошення на побачення. Справжнє. 

— Ця ідея мені подобається, — Інга усміхається. — Мені важко призвичаїтись до твоєї рідні. Я розумію, що все це не по справжньому, але не дуже вдається не брати все це до серця. 

— Знаєш, щодо "не по-справжньому", я ж не жартував, — я зазираю їй в очі. — Ти мені подобаєшся. І це — по-справжньому.

Інга збентежилась ще дужче. Потім підводиться і з легкою посмішкою каже:

— Поверніть мені вчорашнього Романа, цей новий якись дивний. 

— Тобі більше подобається той, з яким ти весь час сперечаєшся і якого виганяєш зі спальні? — я теж усміхаюсь. 

— Не дуже. Але до того я вже хоч звикла. І його завжди можна вигнати, — вона усміхається ширше. — А коли переді мною Рома-лапочка у мене совісті не вистачить його поганяти. Це як Біма ногою штовхнути, коли він так довірливо стрибає, щоб погратися… 

— Значить, побачення. Сьогодні ввечері. Справжнє. О котрій по тебе заїхати?...