Розділ 8

Інга

Мене всю трусить від незрозумілих і суперечливих відчуттів. Роман з його дівками, дружками-придурками, барськими замашками і впевненістю, що всі йому мають коритися, просто бісить. Він вважає, що можна мене зваблювати, підкреслюючи несправжність шлюбу… 

— Це — моє ліжко, — каже, підходячи впритул до мене.

— В будинку купа гостьових кімнат, — відповідаю йому. — Я оберу будь-яку. 

Смикаю зло застібки на сукні. Ті не піддаються. Та і чорт з ними. Ляжу спати так. 

Рома простягає руки мені за спину, обіймаючи і зазираючи в очі. Пальці ковзають по застібках, а погляд гіпнотизує.

Важко дихати. І бути поруч з ним важко. Його запах змішаний з ароматом парфуму мов отруйний пилок проникає в легені. І не дихати я не можу, хоч і тамую подих. 

— Відійди від мене, — видушую я. Розумію, що він встиг розстібнути сукню на спині. Ще мить і та звалиться мені під ноги. Не вистачало йому свою білизну демонструвати. 

— Не хочу, — сковтує слину і торкається моїх плечей. Якщо відпустить сукню, вона дійсно впаде вниз. 

— А я не хочу терпіти твою присутність! — кажу вперто. — Ти звик, що все по-твоєму? Сьогодні буде інакше. Не відійдеш я подам на розлучення! 

— Чому ти така вперта? — він трохи схиляє голову на бік і продовжує гіпнотизувати поглядом. — Не буду тебе чіпати. Але спати будемо, як вчора. 

На противагу його словам його руки навпаки гладять плечі. 

— Бо ти не розумієш слова “ні”? — питанням на питання відповідаю я. — Руки свої від мене забери! Софію погладь піди! Вона мов породиста кішка тільки того  і чекає!  

— То он воно що… — раптом його обличчя осяює усмішка. — Ревнуєш?

— Що? Що? — я задихаюсь від обурення. — Та як ти взагалі таке придумав? Кого я маю ревнувати? 

— Якщо ні, то тоді чому не даєш спати, як зазвичай? Раз проганяєш, значить щось відчуваєш до мене! — вперто продовжує він.

Я не можу йому сказати чому. Після його поцілунку я не довіряю собі. Йому. Нам обом довіряти не можу. Бо його губи змушують перетворитись мою кров на полумʼя. І спопеляють залишки розуму. А потім я згорю в цих почуттях, і втачу себе. І тоді вже я стану кішкою, як авипрошує ласку. І мене викинуть. Я тих тварин, за якими ми доглядали недавно. Я буду непотрібна. І дуже нещасна. 

— Ну скажи щось, — додає тихіше. 

— Я втомилась, у мене болить нога і я хочу побути на самоті, — видаю йому набір причин. Хай обере на свій смак. 

— Принесу тобі лід, — він все ж відсторонюється. 

Я полегшено видихаю. А коли Роман виходить з кімнати, я замикаю двері на замок. Після чого шкутильгаю в душ, скидаю з себе сукню, і закутуюсь нарешті в халат. 

Дверна ручка починає ворушитись якраз в той момент, коли я падаю на ліжко. 

— Інго, що вбіса відбувається? — каже не дуже голосно. 

— Засип той лід собі в труси! — кричу йому у відповідь. — Тобі воно знадобиться більше! — і мені б теж не завадило. Трохи льоду на серце.  

— Ти притрушена! — тепер і він підвищує голос. — Я хочу спати! Я не перевдягнувся! Це моя спальня!

— Знайди собі іншу! Сьогодні я хочу виспатись. Поруч з тобою це не вдасться. Ти хропиш! — “і розпускаєш руки. І я просто з розуму схожу, коли ти поруч”, — додаю подумки. 

Роман

В гостьовій спальні спиться погано. Я спочатку довго сиджу в телефоні, а потім, коли вже відкладаю його, все одно не можу заснути. Все ж, я звик спати з нею поруч. Відчувати її аромат, торкатися, хай і не так, як інколи хотілось би. 

Душ не дуже допомагає прокинутись, голова квадратна, ніби вчора бухав. Коли я виходжу до передпокою на другому поверсі, як на зло зі своєї кімнати виходить і дід.

Він похмуро дивиться на мене, і замість привітання видає:

— Коли ти встиг заблудитися в будинку?  

— В сенсі? — я позіхаю. Не можу зрозуміти, що він від мене хоче. 

— У тебе спальня в іншому боці, — дід киває в бік моєї кімнати. — Але бачу ти її не зміг знайти. 

— Як знайшов, так і загубив. Все за власним бажанням, — хмикаю я. Мене злить, що він знову висуває якісь претензії, йому вічно все не так.

— Визнай, що твій шлюб фарс, який тобі самому набрид, і всім стане легше. 

— Ми просто посварились, так буває, — я зітхаю. — І не кажи, що ти з бабусею ніколи не сварився.

— Сварилися, а потім мирились так, що кхм… Малий ще слухати! 

— Залиш мене без цих подробиць, дякую, — я кривлюсь. — Я можу йти? Час збиратись на роботу.

— Іди, я тебе не тримаю, — дід киває. — І звіт мені по західному напрямку пришли відразу, хочу глянути як там твої нововведення на прикордонних містах працюють. Європейці вони такі, у них інші стандарти.

— Домовились, все пришлю, — я киваю і йду до нашої з Інгою спальні.

Щойно заходжу, бачу Інгу, вона сидить біля дзеркала, припудрюючи свої веснянки. Чомусь хочеться підійти і стерти пудру. Здається, до її ластовиння я почав звикати.