24 Роман

Не знаю, як мій ще доволі тверезий мозок дійшов до такого дивного рішення. Її губи теплі і мʼякі, солодкі, як мед. Я не очікував подібного… Хочеться одразу поглибити поцілунок, хочеться притиснути її ближче, хочеться, щоб вона була моя. 

Інга зітхає, чіпляючись за мою кофту пальцями. Чи то хоче відштовхнути, чи притягує ближче. Але це дурманить і зносить дах. Її запах, тепло, щира реакція тіла, без краплі награності. Вона просто не знає, як грати. І цілується не дуже вміло. Це не можна якось зімітувати. Тому її губи ще солодші. Бо до мене їх, напевно, мало хто торкався. А якщо і ніхто? Ця думка змушує запобіжники в моєму мозку плавитись. Хочеться навчити її всьому. Показати, як, приручити її…

— Пусти, — вона відводить голову в бік, розриваючи поцілунок. — Пусти, — шепоче палко. Ніби не наважується говорити голосніше. 

— Поїхали додому, — я беру її за руку. Краще їй не знати, про що я зараз думаю. 

Інга скидає туфельки. Нахиляється, щоб підняти їх. Я залипаю на мить на її тонкі ступні і маленькі круглі пальчики з перламутровими нігтиками. 

— Може, я все ж понесу тебе, як нога?

— Я не можу йти зі зламаним підбором, — каже вона. 

А я не можу допустити, щоб вона йшла по холодній брудній підлозі боса. 

І тому знову підхоплюю її на руки. Це все виходить так природньо, ніби я завжди був поруч з нею. 

— Ходімо до машини… — сковтую слину. Її губи все ще блищать від моїх поцілунків. Важко тримати себе в руках.

Вона машинально облизує губки. І ховає обличчя в мене на грудях. Але  я бачу, як вона почервоніла.

До машини доходимо швидко, я саджу її на переднє сидіння, а сам сідаю за кермо. Чорт… Як ми будемо спати в одному ліжку після цього?...

— Може ти б віддав мене водію, — каже Інга. Певно думає про те саме. — А сам повертайся, розважайся. Максиму Валерійовичу скажеш, що я травмувала ногу і була вимушена поїхати… 

— Не хочу, — кажу коротко і ми рушаємо з місця…

***

— Ви сьогодні рано, — здивовано каже дід, коли ми заходимо в будинок. А він якраз йде з кухні з склянкою якогось соку в  руках. 

— Ну, з днем народження Артема привітали, це головне. Завтра все одно на роботу, — відповідаю я. 

— Раніше тебе це не спиняло, — хмикає дід. І підморгує Інзі. 

— Що ти від мене хочеш? Коли приходжу пізно — не так, рано — теж не так, — кажу дещо роздратовано.

Інга кладе свою долоньку поверх моєї руки, гасячи цей спалах. 

— Ми втомились, — каже вона. — Підемо нагору, добраніч, Максиме ВІталійовичу. 

— Добраніч! — каже він задоволено. 

Я підтискаю губи але нічого не кажу. Коли вже заходимо до спальні, бачу це ліжко і сковтую слину. Сьогодні це буде складніше, ніж вчора. 

— Я думаю, ти занадто різкий з дідусем, — раптом каже Інга, розпускаючи своє волосся біля дзеркала. — Він у тебе строгий, але не злий, — та що вона розуміє взагалі? 

— Був би "не злий", віддав би мені спадок без клятих умов, — бурмочу у відповідь. 

— Ти його вже готовий в труну покласти? — вона повертається втуплюючи в мене свої зелені очиська. І там докір і осуд. 

— Ні, ну що ти, — я відчуваю себе дещо незручно і чухаю рукою потилицю. — Я люблю діда. Він виростив мене. Просто бісить цей постійний контроль. Я ніби не можу жити тим життям, яким хочу, і це мене злить. А чому ти взагалі його захищаєш?

— Він не зробив мені нічого поганого, — вона знизує плечима. — І не танцював зі своєю невдалою майже нареченою, поки так звані друзі “не давали Інзі знудитись”, — видає з роздратуванням. Я думав, вже забула про слова Артема. А виявилось, просто затаїлась, щоб вколоти ними вдома. 

— Софія мені не наречена, — насупився я. — І взагалі, я можу танцювати з ким хочу, у нас несправжній шлюб, чи ти забула?

— Тоді не смій мене більше цілувати! Шлюб же несправжній! — очі спалахують смарагдовими блискавками. Вона чимось невловимо нагадує мені діда. Той теж так дивиться, коли в гніві. І це теж викликає роздратування. 

— Захочу і цілуватиму, — кажу вперто. — Тим паче, тобі тоді теж сподобалось!

— Мені нічого не сподобалось! Ні твої пʼяні поцілунки, ні… Нічого! І спати поруч з тобою я не хочу сьогодні!