22 Роман

Я злюсь. Відчуваю, як злість охоплює мене хвилями, коби бачу їх поруч. Практично виходжу з себе. В цю мить дійсно відчуваю, що Інга — моя, і що я не збираюсь її ні з ким ділити. Це дивне почуття власності мені зазвичай не властиве. Намагаюсь відволіктись даруванням подарунка. 

Знайомлю Артемом, Санею та інших з Інгою, представляю, як свою дружину, і весь час тримаю рукою за талію, ніби боюсь, що вона втече. Це якийсь ірраціональний страх, я не можу його контролювати.

Коли Артем розпаковує конячку, всі починають сміятись.

— Будеш тепер принц на білому коні, — усміхаюсь і я, трохи розслабившись. — А, точно, ти ще в пащу новому коню зазирни, такі правила. 

— Дарованому коню в зуби не дивляться, — сміється іменинник. 

— Цьому треба подивитись, давай, — я теж сміюсь, здається, мене все ж попускає. 

Артем слухнянно зазирає в середину і дістає ключі. На його обличчі здивований вираз. 

— Ти хотів собі баггі, будемо тепер всі разом ганяти, втрьох, десь за містом. Мій теж стоїть чекає цього, — пояснюю я. 

Друг тисне мені руку, плескає по плечі, витісняючи трохи Інгу. 

— Дякую, Ромка, — каже. — Ну, шампанського всім? Треба обмити мою нову конячку! 

Далі вечірка проходить за стандартним сценарієм. Ми пʼємо, вигукуємо тости, Саня жартує свої похабські жарти, а Інга при цьому червоніє.  

Мені подобається така її реакція, щось в цьому є таке… миле? Не знаю. Усміхаюсь куточками губ щоразу, як бачу, як ці її веснянки стають ще яскравішими. 

— Там Софія, — раптом штовхає мене в бік Саня. — Може ти відлипнеш від своєї підставної дружини? — сам він кидає час від часу на Інгу зацікавлені погляди. В нашій компанії рідко з'являється такий звір, як вона. 

Я повертаю голову і дійсно бачу Софію. Світле волосся ідеально випрямлене, довге, аж до попи, блакитні очі, ідеально чисте обличчя без родимок, без веснянок. Вона була в моєму смаку.

Софія теж мене помічає і посміхається, ледь помітно схиляючи голову на знак привітання. Треба було б підійти до неї і привітатись.  

— Інго, мені треба привітатись зі знайомою, — кажу, так само спостерігаючи за Софією, а потім переводжу погляд на "дружину".

Погляд Інги ковзає по Софії. Я не можу зрозуміти реакцію дружини. Вона підтискає губи і киває. 

— Іди як треба, — чую, що вона напружилась. Але чому? Це ж просто Софі… Ми навіть не зустрічались з нею. Так, іноді виходили разом в світ, бо дід вважав це доречним. 

Йду до білявки, торкаюсь її долоні і цілую:

— Привіт. Гарно виглядаєш сьогодні.

— Привіт, Ромашка, — очі іскряться радістю. — Твій подарунок всі обговорюють дотепер. Вмієш бути оригінальним. 

— Головне, що іменник задоволений, — я теж усміхаюсь їй. 

— А зараз іменинник з задовленням спілкується з тією рудою. Теж привів її для нього? — вона киває в бік нашого столика. Бачу, що Тьома справді щось питає у Інги. 

— Ну, не зовсім, — я зітхаю. — Це моя дружина. Тепер. 

— О, то це вона? Ми всі чули, що ти одружився. Але ж розуміємо, що це підстава, — пригублює рожеве вино зі свого келиха. — Не думала, що ти будеш її ще й вигулювати всюди. Та то ваші справи. 

— Дід побачив, що я виходжу з дому, сказав, щоб я брав її, — я знизую плечима. 

— Потанцюємо? Я бачу, дівчині геть не нудно в компанії хлопців. Може, знайде собі нового покровителя, коли тобі набридне, — цинізм Софі ріже по нервах. Інга не така! Але насправді, що я про неї знаю? 

Але як на зло саме в цю мить вона раптом дає руку Артемові і він веде її танцювати. 

— Потанцюємо, — кажу дещо похмуро і простягаю їй руку…