13 Роман

Вона так дивиться на мене… Я підходжу ближче до ліжка, так і не відводячи погляду від неї. Інга дивиться навіть не кліпаючи. І там, куди рухається її погляд, відбувається якась фігня. Вона наче торкається мене не роблячи цього фізично. 

Сковтую слину, сідаю поруч. Це вже трохи небезпечно. Якщо я торкнусь її зараз, що відбудеться?

Облизую губи і зазираю їй в очі, знову.

— Ти так будеш спати? — пищить вона. 

— А що, соромишся? — я усміхаюсь. — Та не бійся ти так, вдягну щось, — і дістаю з тумбочки труси.

— Ти не міг одягнутися у ванній? — питає майже пошепки. Чому її тихий голос з незрозумілими нотками діє на мене бентежно? 

— Не подумав, пробач, можеш відвернутись, якщо не хочеш дивитись, — я все ще дивлюсь на неї, не можу відвести погляду. 

Інга і справді крутиться, щоб відвернутися. Але закутана в ковдру, вона тільки плутається, зрештою замість того, щоб просто повернутись спиною, вона вивалюється з-під ковдри на підлогу, і пояс її халату розв'язується, демонструючи мені довгі ноги і те, що вище. 

Я підходжу ближче і допомагаю їй встати, очі пожирають її тіло. Коли ми встаємо, то практично обіймаємось. Вона дуже близько. Облизую губи, наші подихи змішуються.

Інга кусає свою нижню губку, то червоніючи, то бліднучи. У неї така тонка шкіра, що ця зміна припливів крові дуже помітна. Груди здіймаються часто. Наче вона не може надихатися повітрям. На шиї з шаленим ритмом сіпається жилка. 

Хочу податись вперед і торкнутися її губами. 

— Пусти, — каже нарешті. 

І я відпускаю її. Дійсно, це заходить занадто далеко. Ще трохи і спинитись було б важко.

— Лягай, — киваю на ліжко. 

Вона не слухається. Кутається у велетенський халат, і йде до вікна. 

— Я постою тут. Тут безпечніше, — відповідає. 

— Та не буду я тебе чіпати, — мене трохи дратує її ставлення. Вона вважає мене взагалі якоюсь твариною?

— Я не про тебе і “чіпати”, — відповідає Інга. — Я про те, що коли ти поруч, я себе боюсь, — свята простота. 

Мені приємно чути ці слова. Все ж не стримуюсь і підходжу ближче. Але не торкаюсь. Стою за її спиною, вдихаючи аромат її волосся, який перемішався з запахом шампуню.

— Хочу обійняти тебе, — шепочу, все так само не торкаючись її. 

— Навіщо? — наші погляди зустрічаються в відображенні на склі. Там, розмите її обличчя, виглядає якось зовсім інакше, немов анімешна картинка. 

— Хіба кожне бажання має мати якусь мету? — подихом обпалюю ніжну шкіру, але все ще тримаюсь. Не торкатися. Тільки не торкатися. Поки вона не дозволить. 

— Гаразд. Якщо ти вважаєш, що обійматися зараз доречно, ми… можемо спробувати, — киває Інга. Не така вона вже і недоторка? 

І я обіймаю її. Пригортаю до себе зі спини. Не ризикую повернути обличчям до себе. Тепер вона ще ближче. Майже максимально близько. Якби не халат.

ЇЇ тіло дуже напружене. Мов струна. І я зовсім не розумію, навіщо мені взагалі до неї лізти… Але не можу перебороти це раптове бажання торкнутись її. 

— Ти боїшся мене? — питаю неголосно. Тримаю легко, майже невагомо. Не хочу, щоб вона відсторонилася від страху. 

— Я вперше в житті  в такій ситуації, — чесно відповідає, притулюючи голову до мого плеча. — І я не хочу осоромитися. 

Її фраза чомусь викликає усмішку. І я не стримуюсь, торкаюсь губами її щоки. Хотілось би губ, але якщо торкнусь губ, як я зупинюсь?