12 Інга

Я окидаю поглядом велику кімнату. В ній би помістилась вся моя квартира. На підлозі пухнастий килим, ноги стопають в густому пружному ворсі. Біля вікна невеличкий диванчик. Але головна окраса спальні — велетенське ліжко. 

Дивлюсь на Романа. 

— Ти спатимеш на дивані чи мені? — питаю нерішуче. 

— А якщо дід захоче раптово перевірити? — хмикає Роман. — Зайде до кімнати, а я — на дивані?

Тілом покочується хвиля мурах. Ще і від того, що в синяві його очей я бачу якийсь дивний вогник. Але не сперечаюсь. 

— Тут принаймні є дві ковдри? — питаю нарешті, намагаючись придумати вихід з ситуації. 

— Ми — одружена пара, сумніваюсь, що тут буде дві ковдри, — він підходить до ліжка і знімає покривало. Дійсно, ковдра одна. — Дивись, вона величезна. 

— Гаразд. Але не торкайся мене, — знову киваю. Мені страшно. Так, що в животі збирається тугий клубок нервів. Але виходу немає. Головне витерпіти поки все це скінчиться. Знову дивлюсь на свого чоловіка. — Як довго нам ламати цю комедію? 

— Не знаю, все одно два місяці нам не розлучитись, — він знизує плечами. 

— Де тут душ? — я змінюю тему. Два місяці так два місяці. Доведеться якось домовлятися. Але ж ми адеквтні люди. Якось домовимось. Головне не почати звикати до нього. Він хоч і холодний мов риба, але це не робить його не привабливим. І той наш поцілунок… Все ще не йде мені з голови. 

— Он двері, — киває в сторону дверей. — Можеш знову прийняти ванну, як в номері. Цього разу не буду заходити.

Щокам стає гаряче. Ніяких ванн! А то у нього знову з'явиться термінове питання. 

Я біжу  в душ, швидко миюсь, переодягаюсь халат з вензелями Островських, який тут висить. Іншого одягу у мене немає. 

Ванна взагалі натикана речами з цими вензелями. Гель для душу, якісь баночки із кремами. Все це без марок виробника, а в пляшечках з ініціалами. Я з цікавістю зазираю в різні баночки, принюхуюсь. Намагаюсь так відволіктись від того, що крутиться  в моїй голові. Я і Роман водному ліжку… Відволіктися вдається погано. 

Повертаюсь  в кімнату і лягаю в ліжко. Закутуюсь в ковдру. Тепер вже Роман йде в душ, залишаючи мене в кімнаті. 

І в цю мить мій телефон оживає дзвінком. Мама згадала, що у неї є донька. Я вагаюсь, брати чи ні. Але вона набирає знову. Певно вітчим їй нажалівся. Зітхаю. 

— Так, — вмикаю відеозвязок. Бачу на екрані її похмуре обличчя. 

— Інго, де ти? — стурбовано питає вона. — Чому не вдома? Олег так переживає! Сказав, ти втекла з дому! 

— Я вдома, — кажу впевнено. — Я заміж вийшла, — навіщось показую їй палець з обручкою. Їй зовсім не обобвязково знати, що шлюб фіктивний. 

— Що? — її очі округлюються, як два блюдця. — Як? За кого? Коли? Ще на днях ти була вдома!

— Якби ти цікавилась моїм життям, ти б знала більше, — зітхаю. Сваритись у мене ресурсу немає. Але принаймні вона відчепиться. — Я тепер Островська…

— Що? Ні! Тільки не кажи, що ти одружилась з кимось з того роду! — я чую в її голосі майже паніку.

І в цю ж мить до кімнати заходить Роман.

— Добраніч, мам! — я поспішно вимикаю телефон і ховаю його під подушку. Переводжу погляд на свого чоловіка і… на ньому лише маленький рушник на стегнах! Мені бракне повітря.