11 Роман

— Ну що, готова заселятись? — ми якраз підʼїжджаємо до маєтку. Дід сказав, щоб відсьогодні ми жили в родинному "гніздечку". І що треба спланувати церемонію і все таке.

Я навіть не сперечався, бо так Інга швидше дістане діда і він пошле її на всі чотири сторони. 

— А що мені готуватися? — вона знизує плечима. — Речей у мене немає… Хоча варто було б заїхати до вітчима забрати їх. 

— Ні, в тому лахмітті ти ходити не будеш, — нам відкривають ворота і я паркуюсь на одному з парковочних місць для гостей. — Поїдемо прикупимо тобі щось нормальне. Але спочатку пережити тут хоча б першу ніч.

— Мені завтра на роботу, — нагадує Інга. — А потім, і я не жартувала, у мене волонтерська діяльність в притулку. Мені йти до собак клітки чистити в костюмі від кутюр? 

Якщо дід і вважав в своєму житті щось безглуздішим, ніж небажання плодити спадкоємців, то це безкоштовну роботу. Я посміхаюсь. Її волонтерство його швидко виведе з себе. 

— І що ви там ще робите? — питаю у Інги. Треба полати діду інформацію в нанепригляднішій формі. 

— Ми годуємо сабак, грумінг організовуємо, — Інга замислюється і на її обличчя з'являється легка посмішка. — Собаки такі милі… Потім  я їх фотографую і прилаштовую в добрі руки по можливості. Адмініструю групи в соцмережах. Хочеш глянути фото? 

— Обов'язково гляну пізніше, — відмазуюсь я і ми виходимо з машини. 

Коли заходимо до будинку, дворецький забирає мої валізи і несе їх на другий поверх, а нам каже йти до вітальні, де на нас чекає дід. 

Ми проходимо до вітальні. Дід дійсно там. 

— Ну нарешті! Довго ви їхали, що, безсонна ніч? — і зиркає на Інгу. Та очікувано червоніє. 

— Не розумію, чому ми маємо жити тут, — все ж не стримуюсь і кажу це. 

— Так мені легше за вами наглядати, — знизує плечима дід. — І ви тут будете жити, коли я помру, вам би і звикнути не завадило. Як тобі будинок, Інго? — питає вже дивлячись виключно на неї. 

— Гарний, — киває вона. 

— Нам з тобою треба обговорити церемонію. Проведемо прийом тут, в будинку. Хочу, щоб всі друзі і родичі прийшли і побачили вас, — продовжує він. 

— Діду, це реально необхідно? — хмикаю я. — У нас вже є свідоцтво про шлюб. 

— Ти уявляєш, який буде скандал, якщо я не влаштую вечірку? — суворо каже дід. — Та Софія Геннадіївна вітатись зі мною перестане. А Мартинюки продадуть свої ділянки біля моря комусь іншому, бо вирішать що я їх образив. Єдиний внук одружився, а я навіть на весілля нікого не запросив! Це нонсенс! 

Я закочую очі. Якщо цей старий маразматик вбив щось собі в голову, немає сенсу йому заперечувати. 

— Добре, прийом так прийом, — я махаю рукою. 

— От і чудово. А чим Інга займається? Мені треба дати прес-реліз цієї події… Якось обмалювати особу нареченої.

— Інга швачка. Шиє на всяких багатіїв, може, і на твоїх друзів щось шила, — кажу з викликом. — А, ще вона в приюті собак волонтерить.

— Інго, зайдеш завтра до мене після сніданку, — каже спокійно дід. — Хочу обговорити з тобою дещо. 

— Роботу вона не кине, це все її життя, я вмовляв! — продовжую ламати комедію я.

— Я і не збирався їй це пропонувати, — дід знизує плечима. — Розмова буде про інше. Але все завтра. Щось старий втомився за день. Ідіть, ваша кімната вже готова. 

Ми з Інгою перезираємось. Я бачу її переляканий погляд, але всім своїм видом показую, щоб мовчала. Та вона і не прагне гооврити. Зашугана мов миша. Дід завжди таких зневажав. Тож навіть не уявляю, що він з нею обговорювати буде. Може запропонує грошей, щоб вона зникла з мого життя… 

Коли заходимо до спальні і я бачу велике ліжко, сковтую слину. В голові спливають картинки Інги в ванній і це дуже недоречно в цю мить, бо піти сьогодні звідси спати деінде я сто відсотків не зможу…