Враження від Максима Віталійовича у мене дивне. Він лякає і водночас буквально змушує відчувати до себе повагу. Жовтого кольору очі що зазирають, здається, в саму глибину душі. Можливо в молодості у нього теж був зелений колір очей… Але з віком вони стали такими дивними…
Тож коли він мене відсилає, я відчуваю полегшення. ТІльки зараз повністю усвідомлюю, куди я потрапила. Навколо всі такі пафосні. Дорогі сукні — я можу оцінити і вартість тканин і складність крою. Прикраси на жінках теж коштують чимало.
Мені складно триматись невимушено. А про те, щоб у когось питати шлях у вбиральню годі й мову вести. Без Романа я почуваюсь наче голою в цьому натовпі. Беззахисною такою.
Чи доречно буде взяти у офіціанта щось випити? Просто несила терпіти спрагу, яка накотила на мене від хвилювання.
— Така гарна дівчина і сама, ми, здається, незнайомі, я — Павло, — каже незнайомець в дорогому чорному костюмі. Він чимось схожий на Романа, певно, вони родичі. Колір очей дуже близький, і статура.
— Інга, — відповідаю я йому. — Ви б не могли мені щось попити принести? — набралась хоробрості зрештою я.
— Зараз все буде, красуню, — він підморгує і піднімає руку.
Незрозуміло звідки буквально виростає офіціант з підносом, а на підносі — шампанське:
— Шампанського, міс?
— А чогось безалкогольного тут немає? — питаю, ненаважуючись брати напій з таці.
— Ви, авжеж, виглядаєте молодо, але все ж ніби повнолітня, — усміхається Павло і бере два келихи, один з котрих простягає мені. — Це дуже смачно, спробуйте. І обертів мало, не спʼянієте.
Я здаюсь. Дозволяю йому всунути мені в руку келих і пригублюю напій з бульбашками. Кисле, зі смаком винограду, і зовсім не відчувається алкоголь.
Коли відпиваю знову, помічаю за спиною Павла Романа. Він дивиться на нас насуплено, трохи зіщуливши очі, і наближається.
Відчуття таке, що я зробила щось неправильно. Але що? Мені не можна розмовляти з гостями?
— З ким ви тут, Інго? — тим часом продовжує розпитувати Павло.
— Зі мною, — каже Роман, стаючи між нами і по-хазяйськи поклавши руку на мою талію. — Скучила, кохана?
— А… Ось воно що, — Павло посміхається. — І де ти взяв таку красунечку? Обожнюю руденьких, у Інги часом немає сестри?
— Немає, — каже Роман похмуро, хоч і практично нічого не знає про мене. — Ми випадково познайомились. Але це доля. Кохання всього життя.
— Ти зараз серйозно? — Павло дивться на Романа так, наче він ляпнув щось на китайській. — Що старий дошкуляє, що ти вже ладен і кохання грати?
— Ну, принаймні мене дід хоче зробити спадкоємцем, бо я, на відміну від тебе, в родинній справі добре розбираюсь, — Роман посміхається.
— Інго, ми вас не втомили своїми суперечками? Рома з дитинства любить перебільшувати свою значимість. Але як ваш тимчасовий роман закінчиться, ви багато чого зрозумієте…
— У нас не роман, — нарешті знаходжу можливість вставити слово і я.
— Так, ми одружені! — перебиває мене Рома. — Вона — моя дружина. І раджу тобі до неї не лізти.
— Дружина? Ти одружився і не запросив мене на весілля? — відразу ображається Павло. — І як давно ви одружені? Що ще я пропустив?
— Від сьогоднішнього ранку, — кажу я, бачачи, що Роман навіть відповідати не прагне.
— Знайомі? — очі Павла ще більше округлюються, а Роман легенько штовхає мене в бік і дивиться невдоволено. На думку спадає лише одна тема, де я почуваюсь впевнено. Мій біль і моя пристрасть.
— Ні, познайомились ми значно раніше. Рома ееее… приходив волонтерити в наш зооцентр по допомозі безпритульним тваринам. Ми до речі збираємо їм на корм, не хочете долучитися до благодійності?