9 Роман

Я очікую бурі і скандалу. І щоб дід вигнав нас з клятого ювілею. А потім трохи поображався і залишив мене в спокої. Відчуваю триумф від його розгубленого вигляду. Нарешті хоч в чомусь я його обіграв!

Але натомість дід кидає мені:

— Ви обоє — за мною, — розвертається і йде вглиб ресторану.

Ми з Інгою переглядаємось, я їй киваю і ми йдемо за дідом. Коли заходимо на невелику порожню веранду, дід розвертається до нас і грізно питає:

— Що за фокуси, Романе? Яке весілля? На вас всі гості дивились, ти нічого тупішого придумати не міг?  

— Ніяких фокусів, — я знизую плечима і дістаю з кишені паспорт. Там вже стоїть штамп, показую його дідові і дивлюсь на нього з викликом. Намагаюсь не усміхатись, але настрій хороший, аж надто.

— Паршивець, — дід незадоволено зводить брови на переніссі. — Зранку значить встиг? Що ж, — він на мить задумується і вивчає обличчя Інги. По погляду нічого не скажеш, що він думає. — Мої вітання, — нарешті видає. — Дівчинко, ви зірвали головний приз. Сподіваюсь, ми спрацюємось. 

— Не буде вона з тобою "співпрацювати", вона — моя дружина, — хмикаю я.

— Вона тепер Острозька, а у нас всі працюють на сім’ю, — дід знизує плечима. — Хтось в бізнесі, хтось — подарувавши мені нарешті спадкоємця! 

Мені почулось, чи він прийняв Інгу в родину? Такого повороту я не очікував. Це не те, що я планував. Ще й спадкоємець… Стоп, що???

— Який нафіг спадкоємець? — таки видаю я.

— Як тебе звати, дитино? — уточнює дід у моєї дружини, не звертаючи уваги на моє запитання.

— Інга, — мямлить вона. Він знову трохи задумується, а потім киває. 

— Інго, сходи припудри носика, я маю сказати пару слів твоєму чоловіку, —  і це не прохання. В голосі наказ. Інга розгублено дивиться на мене. 

Я киваю. Хай йде, я йому зараз все вискажу про спадкоємця! Що ще задумав цей старий маразматик? Зовсім сказився…

— Отже, Романе, так чи інак, а ти тепер — одружена людина, — каже дід, спираючись на балюстраду. — Памʼятаю ту хвилюючу мить, коли я одружився з твоєю бабусею… Ми були молоді і не надто розумні… А батьки покладали на нас великі надії… Як я на тебе! 

— Я з роботою прекрасно справляюсь, — нагадую насуплено. 

— А зараз мова не про роботу. Ми говоримо про твоє життя. Про розлучення навіть не мрій, нам на сім’ю такого сорому не треба. Одружився — будь мужиком і неси цю ношу. Без дружини тепер ніде з’являтись не смій, журналістам тільки дай привід… 

— Якось мені фіолетово на твоїх журналістів. Блін, ну ми не в середньовіччі живемо! — я все ж видаю трохи обурення. 

— Я не дозволю страждати репутації Островських через твою тупість. Втямив? Розлучишся — вилетиш з сімʼї. Зрадиш Інзі — викреслю з заповіту і не подивлюсь на твої досягнення!

Я хоч і хочу ще посперечатися, прикушую язика. Тут не час і не місце. Дід, хай би як там не вибрикувався, все одно нічого мені не зробить. А Інзі буде все одно, де і з ким я туситиму. В якийсь момент вона йому набридне. Треба буде змусити її робити щось таке, щоб він її зненавидів сам. 

Ми виходимо до гостей і я помічаю поруч з Інгою Павла. Ми з ним знайомі з дитинства, разом не одне парі укладали, щоб розвіятись від нудьги. Гультій і бабій ще той… Якого біса він крутиться біля неї?