Розділ 3

Інга

Саму церемонію я навіть згадувати не хочу. Бо все, про що я все ще думаю — свої яскраві сни цієї ночі. Проте, як Роман вривається у ванну і дивиться на мене. І в його погляді щось таке, від чого вся шкіра починає чи то пекти, чи то їй лоскотно. Але в снах все якось гостріше і заходить кудись, куди я не знаю. Не виспалась я через це. 

Але зранку мені на нього навіть поглянути соромно. 

Він же чітко поставив межі наших стосунків. А мені від нього крім обіцяної квартири більше нічого не потрібно. Навіть прізвища. Диплом у мене з іншим же, і всі документи. Забагато мороки як задля фіктивного шлюбу. 

— І підписи тут і тут, — каже працівниця РАЦСу Ми покірно ставимо підписи. — Можете поцілувати наречену, — продовжує вон стандартно будніти. 

Я застигаю.  В горлі стає сухо. Так, що ледве стримую кашель. І дивлюсь на Романа. 

Роман торкається долонею моєї талії, а потім ледь помітно киває і подається вперед, до моїх губ, прикриваючи очі. Торкається спочатку ледь-ледь, а потім в якусь мить таки поглиблює поцілунок. 

Серце б’ється по ребрах з неймовірною швидкістю. Ноги перетворються на желе. Повітря бракне так, що в голові паморочитись починається. Він застав мене зненацька. Я не знаю, як реагувати, тому лише намагаюсь триматися за нього, щоб не впасти і не осоромитися остаточно. А по тілу тим часм мурашки біжать. Це що щойно було? 

Я просто не маю сил звільнитися і припинити це неподобство. І бажання не маю припиняти. Якось дивно і занадто приємно. Приголомшена своїми відчуттями легенько стогну…

Коли він відривається від моїх губ реєстраторка ще щось каже, але я не чую. Просто дивлюсь йому в очі, а він так само дивиться на мене.

— Навіщо ти це зробив? — мова повертається до мене тільки в коридорі. 

— Сьогодні ти стала моєю дружиною. Хіба так не роблять на весіллі? — каже абсолютно спокійно, ніби одружується щодня.

— Але це не справжнє весілля, — шепочу ледь чутно. 

— Весілля цілком справжнє, чому ні? Ти дійсно стала моєю дружиною, ми не підробили документи, все офіційно, — не погоджується Роман. 

Від того, як він усе сприймає, “по-справжньому”, кров знову приливає до щік. Але запитати про консумацію я ненаважуюсь. Треба просто бути з ним насторожі. Не давати більше таких можливостей. 

— Я голодний. Пообідаємо і відсвяткуємо? — пропонує знову як ні в чому не бувало.

— Як скажеш, — киваю. Я точно і крихти не з’їм. Не в його присутності. Для нього все це занадто буденно. Це мало б подіяти на мене як холодний душ. Але я все ще бачу його погляд. Такий пронизливий і такий спокусливий, коли він дивився на мене перед поцілунком, що просто плутаюсь у своїх думках і відчуттях. 

***

— Цієї дівчини немає у списку запрошених, — швейцар біля входу в ресторан перекриває нам вхід. — Ви, Роман Валерійович, звісно можете проходити. 

— Як так, я є, а моєї пари — ні? Покличте мого діда, тобто, ювіляра, Максима Віталійовича, він нас пропустить. Обох, — каже він з викликом. 

Але я вже і так бачу, що до нас з просторого холлу направляється якийсь сивочолий чоловік. ВІн не дуже приязно дивиться на Романа. На мене взагалі не звертає уваги якусь мить, потім проходиться поглядом по моїй фігурі.

— Я ж казав бути сьогодні без пари, це буде неприємно Поліні, — видає замість привітання. 

— Привіт, діду. Ну, пробач. Дружина сказала, що без неї я не піду сюди… —  він усміхнувся і чмокнув мене в щоку. — Вона в мене трохи ревнива. Інго, це мій дід, Максим Віталійович. Діду, це Інга, моя дружина. Знайомтесь!

Роман

Я очікую бурі і скандалу. І щоб дід вигнав нас з клятого ювілею. А потім трохи поображався і залишив мене в спокої. Відчуваю триумф від його розгубленого вигляду. Нарешті хоч в чомусь я його обіграв!

Але натомість дід кидає мені:

— Ви обоє — за мною, — розвертається і йде вглиб ресторану.

Ми з Інгою переглядаємось, я їй киваю і ми йдемо за дідом. Коли заходимо на невелику порожню веранду, дід розвертається до нас і грізно питає:

— Що за фокуси, Романе? Яке весілля? На вас всі гості дивились, ти нічого тупішого придумати не міг?  

— Ніяких фокусів, — я знизую плечима і дістаю з кишені паспорт. Там вже стоїть штамп, показую його дідові і дивлюсь на нього з викликом. Намагаюсь не усміхатись, але настрій хороший, аж надто.

— Паршивець, — дід незадоволено зводить брови на переніссі. — Зранку значить встиг? Що ж, — він на мить задумується і вивчає обличчя Інги. По погляду нічого не скажеш, що він думає. — Мої вітання, — нарешті видає. — Дівчинко, ви зірвали головний приз. Сподіваюсь, ми спрацюємось. 

— Не буде вона з тобою "співпрацювати", вона — моя дружина, — хмикаю я.

— Вона тепер Острозька, а у нас всі працюють на сім’ю, — дід знизує плечима. — Хтось в бізнесі, хтось — подарувавши мені нарешті спадкоємця! 

Мені почулось, чи він прийняв Інгу в родину? Такого повороту я не очікував. Це не те, що я планував. Ще й спадкоємець… Стоп, що???