7 Роман

Майже одразу після того, як я залишаю Інгу, передзвонює секретарка. Салон з сукнями готовий видати те, що мені треба. Але треба брати прямо зараз, бо цю сукню хотіла купити ще якась дівчина.

Їду, порушуючи правила дорожнього руху. Сукні вийдуть мені "золоті", але мені все одно. Хай дід подумає, що все це серйозно, що я втратив голову від кохання і закидую дружину дорогими подарунками. Спочатку весільною сукнею-рибкою, потім цією вечірньою червоного кольору.

Вона має бути яскравою, щоб всі її помилки помічались максимально сильно. 

По дорозі ще набираю секретарку і прошу записати Інгу на мейк і зачіску перед ювілеєм. Але потім передумую і відміняю. В принципі, це вже, певно, зайве. Хай сама як папуга нафарбується. Думаю, так воно і буде.

Сукні навіть не дивлюсь, поспішаю. 

Повертаюсь до Інги максимально швидко і буквально влітаю в номер. Її ніде не видно. 

Блін, ну якщо вона кудись злиняла, я її вбʼю!

Починаю нервово зазирати в кожні двері, аж раптом натикаюсь на вбиральню. Вона лежить у ванній. Шкіра мокра, піна прикриває деякі деталі, але мені все одно доволі чітко видно все, що вище талії… Ці її бісові веснянки всюди… І червоне, як мідь, вологе волосся по плечах… І шкіра, така біла, мов з перлів. 

Очі прилипають до району декольте, я не кліпаю і просто вирячаюсь на неї. 

Інга злякано намагається чи то втопитися, чи то прикритися. Виходить погано. Не вистачало ще втратити наречену через її дурість. 

— Я не дивлюсь! — розвертаюсь на сто вісімдесят градусів. — Сукні привіз. На весілля зранку і на ювілей ввечері.

— Ти псих! Кх-кх, — намагається відкашлятись від піни, що потрапила до рота, не показати мені якусь частину тіла, і одночасно вбити мене поглядом своїх зелених очей. 

Краєм ока таки озираюсь на неї. Тільки тому що переживаю за її життя, так! Там і бачу той вбивчий погляд. Пробирає до кісток. Я такої зелені, здається, ніколи не бачив. І мокрі стірки вій навколо них… Затягує, мов у вири якісь. Звісно вся справа в освітленні ванної кімнати…  

— Ладно, я лишу все на дивані, — кажу врешті-решт. — Завтра  приїду о девʼятій. Нам на десяту в РАЦС. 

— Це все можна було вирішити не відриваючись до мене у ванну? — питає вона і вперше за її мямленням я чую роздратування. Отже і її можна витягнути з шкаралупи. 

— Що зроблене, те зроблене. Вже цього не змінити. Гаразд, я пішов, — на цих словах я все ж виходжу з ванної кімнати. Лишаю все на дивані. Почуваюсь дивно. Її образ все ще в голові, в штанах через це тісно. Бляха… Що відбувається і чого це вона така… Коли гола?

***

Інга виходить до мене, і я відмічаю, що з макіяжем вона все ж впоралась. Не намалювала собі на обличчі нічого зайвого. А може просто поспішала і не встигла замалювати свої веснянки? Хоча… Вона здається не з тих, хто їх ховає. Зазвичай дівчата мого кола борються за чисту шкіру, і такі речі як веснянки вважають дефектом. Ця ж руда навіть пудрою їх не притрусила. Весільна сукня на ній сидить неочікувано чудово. Талія у неї дуже тонка, так, що можна двома руками обхопити. 

Але рухається Інга так, як я і очікував. Невпевнено. Бо сукня-рибка суттєво звужує можливість переставляти ноги. 

— Коли ми розірвемо шлюб, прізвище можеш лишити. Якщо захочеш, — кажу, простягаючи їй руку. — Давай, тримайся. Не хочу, щоб ти розбила носа до ювілею. 

— Яка щедрість, — вона червоніє від мого дотику. Її бліда шкіра миттю набирає рум’янця, і веснянки стають не такими помітними. — А можна не буду? 

— Та як хочеш. То ж тобі доведеться паспорти міняти. Хоча… Ти можеш просто не міняти одразу. А потім туди-сюди і розлучимось, — пропоную я. 

— Тоді напевно не мінятиму…