5 Інга

За останні кілька годин він мене стільки торкався, що я встигла трохи звикнути. Роман Островський. Треба ж. Ніколи б не повірила, що я можу чимось зацікавити таку людину як він. З яким трепетом називала Олександра їх прізвище. 

Але мене зацікавило інше. Якщо я зможу потрапити в їхній будинок, якщо  я там опинюсь, можливо, це якось допоможе мені з'ясувати бодай щось про моє минуле…

Я не знаю, хто мій батько. Але бабуся, дай їй Бог легких хмаринок, якось казала про Островських. От тільки як вони повʼязяні з моїм батьком вона так і не пояснила. А може то і взагалі були її фантазії. Як би там не було, та  я маю з цим розібратися. 

А ще, пропозиція Романа справді дуже вчасна. Я зараз готова і з чортом угоду вкласти, а не тільки з Романом, лиш би тільки втекти від вітчима. 

Запізніло усвідомлюю, що всі мої речі, навіть телефон і документи залишилися  в квартирі. 

— Нам треба забрати мій паспорт, — кажу. — Інакше весілля не буде. 

— Так, тут ти маєш рацію, — він киває. — Ну, ходімо. Забереш паспорт і все, що тобі треба. 

Ми повертаємось до квартири. І я по дорозі час від часу дивлюсь на Романа, поки він щось пише в телефоні. Хочу вірити, що він не передумає. Бо залишатись в кварирі з Олегом я боюсь. Навіть більше боюсь, ніж виходити заміж за незнайомця. 

— Зачекай тут, — кажу, розуміючи що в квартиру мені його соромно вести.

— Добре, — він киває. — зачекаю.

Олег сидить на кухні в компанії пляшки. Надутий, мов сич, він стрепенається, коли я заходжу. 

— Отже, повернулась! — каже хрипко. І в його погляді я бачу безодню пекельних мук, які він придумав мені за втечу. — Бо я вже і не знав, що твоїй матері казати! Побігла за мужиком.

— Я за речами, — кажу я. І бочком протискаюсь до своєї кімнати. Там хапаю сумочку, дістаю диплом з шухлядки. 

Але коли хочу виходити, Олег перегороджує шлях. 

— І куди ти зібралась серед ночі? — питає, впираючи руку в одвірок. — В такому вигляді? 

— Я зʼїзджаю, — кажу йому. А саму знову кидає в жар і холод одночасно. 

— Ти нікуди не поїдеш! — майже кричить, хапає мене за руку і притискає до стінки.

— Чому це? — голос перехоплює. Чужа агресія з дитинства мене гнітить. Хочеться скрутись в клубок і прикинутись мертвою. 

— Ану відпусти її, — Роман зʼявляється раптово. Смикає вітчима від мене і штовхає в протилежну стінку, той бʼється плечем, але Роман дивиться не на нього, а на мене. — Ти як? 

— Нормально, — його агресія мене лякає так само. Я не знаю, як люди так можуть одне з одним. Мені здається, що то мене б’ють. І від того дуже страшно. 

Озираюсь на Олега. У нього очі налились кров’ю, але він оцінює Романа правильно. І треноване тіло, і дорогий одяг. Олег не дурень лізти на рожен. Він розуміє, що до нас завітав хтось, кого не можна побити просто так. Тому лише сверлить поглядом противника. А сам, мов собака, підтис хвіст. 

— Давай підемо швидше. У нас повно роботи. Який в тебе розмір одягу? Ес?

— Ікс Ес, — кажу я. Переминаюсь з ноги на ногу. 

Він щось строчить в своєму телефоні, а потім знов дивиться на мене.

— Ну що, готова, їдемо?

— Інго, ти ще проситимешся додому! Ти робиш помилку! — видає мені Олег. Але у мене навіть сил відповісти йому немає. Нехай живе в своїх фантазіях. 

Я просто плетусь слідом за Романом. Зараз він мов острівець безпеки. І мені не залишається іншого вибору, як повірити йому.