3 Інга

Вдома як завжди гнітюче. Я проходжу одразу в свою кімнату і замикаюсь на замок. Поганий захист від Олега. Але замок дає хоч якусь ілюзію безпеки. Мама поїхала в Італію чотири місяці тому, і не минуло і дня, щоб я не молилась про її повернення. Бо співіснувати з вітчимом в одному просторі неможливо. 

Він вважає, що поки матері немає, як маю його повністю обслуговувати в побутовому плані. Прати, готоувати, прибирати. Він же може дозволити собі нічого не робити. Гарно влаштувався, мов справжній паразит. Мама висилає йому гроші, якими він розпоряджається. Звісно, мамі він каже, що купує мені все, що я не забажаю. А насправді навіть на прокладки мені не дає. 

Проте етап “пожалітись мамі” я вже давно пройшла. Вона мені не вірить. Вважає Олега святим. А мене капризною. 

І все було б не так погано в цілому. Якби не одне "але". Олег знічевʼя почав випивати. А коли він нетверезий, він більше не розглядає мене як наймичку. Мене лякає до гикавки те, що він колись перейде від щипків за зад до більш рішучих дій. 

Тому я твердо вирішила, що з’їду відразу, як отримаю першу зарплату. 

Я переодягаюсь з вуличного в домашнє. Стара піжама зручно обхоплєю тіло. Хочеться впасти і лежати, бо після дня за швейною машинкою розболілась спина. Але я біжу набрати собі поїсти, поки Олега десь немає. 

Він застає мене біля каструлі. Чую, як відчиняються вхідні двері і метаюсь, як загнаний заєць, не знаючи чи бігти в свою кімнату чи залишатися на місці. 

— Інго, ну чому ти так пручаєшся, я досвідчений чоловік, тобі сподобається, — він підходить мало не впритул, мені дуже неприємно відчувати його подих з перегаром на своїй шиї.

— Ти ж живеш з моєю мамою! — хочу достукатись до його совісті. 

— Чого вона не дізнається, те їй не нашкодить, — він пʼяно сміється і знов щипає мене за зад. 

— Не торкайся мене, будь ласка, — у мене стишується голос. А тіло стає мов не моє. Мені так противно і страшно. Здається, що день жахів настав ранше, ніж я планувала. А я не знаю, що робити.

— Я не зроблю тобі боляче, кажу ж, тобі сподобається, — його долоня лягає на мою талію. 

— Не треба, прошу, — я хочу протиснутись повз нього. Тарілка випадає з моїх рук, по підлозі розсипаються макарони. 

В цю мить в двері лунає дзвінок і вітчим відступає від мене.А я розумію, що там може бути лише хтось з його дружків, які іноді заходять до нас. Проте поки він відчинятиме, я встигну сховатись у своїй кімнаті. Чи краще одразу тікати? Відчай кидає мене в другу крайність. Якщо Олег буде з товаришем, мені буде тільки гірше. Єдиний шанс — вискочити з квартири зараз. 

І я мчу, обганяючи Олега, до дверей. Відчиняю їх, хочу протиснутись повз гостя, і врізаюсь з усього маху в… Аполлона. 

— О, це ти! — задоволено каже той. — Памʼятаєш, ми вчора бачились в ательє? У мене є до тебе пропозиція, ми можемо поговорити?

Можемо! Мій шок в шоці! Але я зараз на все згодна. На будь-які розмови. 

— Хто це, Інго? — невдоволено питає відчим, схрестивши руки на грудях.

— Нам з Інгою треба поговорити, — Аполлон хапає мене за руку. — Ти якраз вдягнена, ходімо! 

— Я нікуди її не відпущу! — волає Олег. — Я за неї відповідаю! 

— Ти ж повнолітня? — звертається до мене. — Раз працюєш, маєш бути повнолітньою, правда? Якщо так, ти можеш йти, куди хочеш. 

— Я можу, — киваю я. Бо дуже страшно, що Олег мене зараз не відпустить. Від того і голос у мене з'являється. 

Цей незнайомець, яким би дивним він не був, зараз виглядає значно безпечніше, ніж вітчим. 

Ми виходимо з квартири, а потім і з підʼїзду, бачу біля нього новеньку чорну спортивну машину. 

— Отже, Інго, правильно? — він дивиться на мене. 

Я червонію до кінчиків пальців на ногах. Бо уявляю собі що він баче — стара піжама з зайчиками, розтріпані руді пасма, які я не встигла навіть зібрати в хвіст, переляканий погляд. Я ще те опудало, порівняно з його дорогим одягом і прилизаним образом. 

— Хочеш заробити грошей? — він все ще тримає мене за запʼясток. Його пальці залишають там вогняні відбитки.