2 Роман

Дід любить, коли все з голочки. Я останнім часом не дуже люблю навідуватись до нього, бо натяки щодо одруження бісять. 

Як на мене, головне добре працювати, а оці всі родинні звʼязки — це зайве. Принаймні, до тридцяти пʼяти точно. А там ще встигну. 

Коли приходжу, дід вже очікує на мене. Сидить за баром і замислено попиває віскі, дивлячись в мій бік.

— Привіт, викликав? — сідаю поруч, беру і собі склянку, кладу пару кубиків льоду зі спеціального ведерця, заливаю янтарного кольору напій. — Що так раптово? Ювілей же тільки післязавтра. 

— Пити в твоєму віці на рівні зі старшими — дурний тон, — несхвально дивиться на мій келих. От же пень старий! Тобто йому можна, а іншим — зась? 

Дід у мене старої виправки. Про таких кажуть — зроблений зі сталі. Завжди одягнутий мов на парад, завжди гладко виголений, а сиве волосся підстрижене волосина до волосинки. І в очах та сама хвалена сталь. Рідко коли там спалахують якісь інші почуття. 

— Що, мені тепер з тобою колу пити, чи що? — я зітхаю. — Ну серйозно, нащо викликав? Ніби працюю нормально, все роблю, бачив, як гарно заробляють ті заправки, які ти дав мені в керування? Додати більше послуг і обіди було хорошою ідеєю, треба йти в ногу з часом. 

— Я з тобою сьогодні не про бензоколонки говорити хотів, — відмахується Максим Віталійович. — Про бізнес ми вже говорили, і ти сам знаєш, що мої зауваження мінімальні, — отак він ніколи не визнає, що задволений. Зауваження завжди знайдуться. Хоч мінімальні, хоч якісь. 

— А що тобі ще треба? — питаю, хоч і здогадуюсь. Але сподівась, все ж не те, що я думаю.

— Ти знаєш, що у мене здоровʼя вже не те, і я турбуюсь про те, що коли я помру, мою справу роздеруть на шматки, — видає він. — Мені немає кому передати справу, щоб бути спокійним перед смертю, Романе. 

— Чим тебе не влаштовую я? Я ж все роблю, — я підтискаю губи. Дід ніколи не хотів визнавати мої таланти. А все, що я робив, для нього завжди надто "ризиковано".

— Я не сказав, що ти мене не влаштовуєш, — він дивиться мені в очі. — Але є проблема. У тебе спадкоємців немає. Коли я помру — ти мішень. Тебе будуть усувати першим, а чи вистачить у тебе сил протистояти їм? 

— Хіба зі спадкоємцем буде легше? Ще якогось шмаркача захищати, здається, так буде тільки більше мороки. І взагалі, з чого ти взяв, що помреш? Он диви, як віскі сьорбаєш. Ти ще мене переживеш, — я усміхаюсь. Дід дуже важливий мені і я навіть не хочу думати, що буде, коли йго не стане. 

— Я хочу виховати гідного спадкоємця. Своєї крові! — повторює він. — Тебе виховувала бабуся, в неї було занадто м’яке серце, і зараз час упущений. Тож я обдумав усе, і вирішив, що одружитися ти маєш негайно. Якщо, звісно, хочеш залишатися частиною сім’ї Острозьких.

Я закочую очі. Всі ці розмови про чистоту крові і спадкоємців навіюють на мене нудьгу. Дід застряг в минулому чи навіть позаминулому сторіччі зі своїми дивними принципами. 

— Я згодний все робити по роботі, відповідати і тому подібне, але ти не одружиш мене проти моєї волі. 

— Роман! — ставить свою склянку на стільницю. — На ювілеї буде Поліна Бортмер, вона донька одного з моїх партнерів, спеціально з Бортмером-старшим прилетять з Цюриху. Ми з Борисом обговорили ваш майбутній союз. 

— Ти не одружиш мене проти волі, — насуплююсь я і встаю з-за стійки.

— Або ти граєш за правилами, одружуєшся з Поліною і на наступний рік народжуєте мені спадкоємців, або ти вільний жити як хочеш, — холодно каже дід. — І тоді спадкоємцем моєї імперії буде хтось з твоїх троюрідних братів. 

— Ти не зробиш цього! Я з дитинства з тобою, я знаю цей бізнес! — я підтискаю губи. 

— Твій двоюрідний дядько, якщо ти забув, теж все життя працює з нами, і бізнес він знає не гірше. Я не хотів зіштовхувати тебе і Костянтина лобами, але ти маєш визнати, що у Костянтина теж є ділова хватка і більше досвіду. 

— Я маю йти, — встаю з-за стійки. В голові крутиться вся ця інформація, мене бісить, що дід хоче змусити мене одружитись за будь-яку ціну. Я маю щось придумати. А часу дуже мало. 

— Рома, сподіваюсь ти зробиш правильний вибір, і скоро ми будемо гуляти на твоєму весіллі, — летить у спину. 

Хочеш весілля? Що ж, в принципі, чому б і ні? Я цілком можу це влаштувати. От тільки потім ти сам будеш кричати, щоб я розлучився!.. Якщо це буде якась селючка, незграба, яка і двох слів звʼязати не зможе, ти сам скажеш, що краще б я був сам!

Коли я думаю про "селючку, що не може звʼязати двох слів", то одразу згадую ту дівчину з ательє. Вся в веснянках. Руда. Дід казав, що руді жінки — відьми. І визнавав тільки аристократичних блідих блондинок….

Точно, чому б не спробувати? Мені все одно немає що втрачати…