1 Інга

Я тримаю піджак в одній руці, а штани перекинула на плече. Намагаюсь не нервувати. Це всього лише клієнт, один із багатьох, але… Олександра мені ніколи не довіряла виходити до них. Моя участь сидіти над швейною машинкою. 

Проте сьогодні день в ательє не задався. У Олександри опік на половину руки, вона зранку тільки робить, що зриває на швачках зло, кричить і командує. Потім взагалі зачинилась в своєму кабінеті, зваливши на помічниць роботу.  

До клієнтів мала виходити Софі, проте зараз вона зайнята якось дамочкою, яка ніяк не може визначитися з своїм фасоном сукні. Тож до хлопця, який заїхав поза чергою, окрім мене йти нікому. 

Та там і справ небагато. Всього лише фінальна примірка. Може десь треба буде прихопити пару стібків після цього. 

Я заходжу в салон для клієнтів, і застигаю розгублено. Бо бачу ну Аполлона мінімум. Звісно мірки я його знаю, але побачити того, для кого шиєш костюм в живу, та ще і такого… 

Чорне волосся в стильній зачісці —  спочатку бачу лише потилицю, потім широкі плечі. Потім він обертається, і контраст синіх очей і темних вій мене просто вражає. Я забуваю навіть навіщо прийшла. Так би стояла і дивилась на цю ідеальну картинку. І буває ж в природі така досконала чоловіча краса? 

На жаль, ефект, що на мене справив клієнт, зробив зі мною щось неймовірно погане. У мене почали тремтіти руки і спітніли долоні. Дуже захотілось їх витерти, але під рукою тільки його дорогущий костюм — не підходяща ганчірка. 

— Ви до мене? Я трохи поспішаю, — він дивиться на мене дещо невдоволено.

Мені стає ще гірше. Холодний погляд, навіть я б сказала зневага в ньому. А у мене в горлі пустеля, важко говорити, коли ти на фізичному рівні відчуваєш себе ніким перед людиною. 

— Кхм… до вас, — видушую я. А мала б перепросити за затримку і ще купу всього сказати. Але клята невпевненість в собі зробила з мене шмат пластиліну, а не людину. 

— Давайте швидше, куди я маю пройти? Де костюм? — він починає ще більше дратуватись. 

— Костюм... Так, — белькочу я. І струшую тим, що тримаю в руках. — Вам треба… треба приміряти його. 

Усвідомлюю, що це фіаско. Якщо він пожаліється Олександрі мене звільнять. Бо я навіть нормально пояснити не можу, що я принесла. Ну чому мені не дісталась та капризна жіночка? 

— Ну логічно, що приміряти, а не просто гроші заплатити. Це ж типу найкрутіше ательє, чи мене надурили? — бурмоче він і бере костюм з моїх рук. 

— Вибачте, — майже нечутно шепочу я. — У нас зараз багато замовлень, а людей мало…, — ну і навіщо йому ця інформація? Краще мовчати, ніж нести всіляку фігню. Але я нічого не можу вдіяти з собою. Завжди пасувала перед чужою впевненістю в собі. Здається і вітчим те розуміє, бо його натяки стають все відвертішими, а я не можу чинити опір довго. 

Він махає на мене рукою і заходить до примірочної. А коли виходить, я бачу, що костюм сидить майже ідеально.

— Здається, в манжетах він трохи завеликий, — каже чоловік. 

Змушую себе перестати витріщатися на нього. Костюм і справді сидить майже ідеально. Підкреслює його статуру. Я так залипла на інші частини тіла, що про манжети й не подумала.

— Секунду, — кажу. — Зараз тут прихоплю булавкою, щоб підшити зайве. 

Підходжу до нього. Це теж погана ідея. Я тепер ще і аромат його парфуму відчуваю. Щось дахозносне і небезпечне. Руки тремтять так, що я просто не уялвяю, як буду встромляти голку в тканину. 

Він нетерпляче показує де треба підігнати. Я беру булавку, і намагаюсь точно туди її і встромити. Але… Пальці у мене мов деревʼяні. Живуть своїм недолугим життям. 

Клієнт шипить від болю. А я бачу, як на його сорочці розповзається червона пляма крові. 

— Чорт, і як я в цьому піду? — він зиркає на мене розгніваним поглядом. — Мені була треба ця сорочка, а вона тепер в крові. 

В мене перед очима проноситься все моє минуле і майбутнє життя. І звільнення. І те, що мене чекає після нього. Я ж планувала з першої заробітної плати зняти окрему квартиру і спекатись від вітчима… 

В цю мить до кімнати заходить Олександра. Вона невдоволено дивиться на мене, певно, почула нашу розмову. Травмовану руку вона прикрила довгим рукавом сукні. Видно, що необхідність бути тут її буквально бісить. Але на губах у неї ідеально витримана посмішка, спрямована клієнту. 

— Якщо у вас проблеми з Інгою, я сама заміню її, а вона… — Олександра дивиться на мене. — Вона до клієнтів більше не вийде. 

Клієнт якусь мить мовчить. Якщо він зараз скаже, що в нього проблеми через мене, вона точно звільнить мене… Або запре в швейці. Хоча мало ймовірно. В такому настрої як зараз — мій шлях тільки на вулицю. 

— Ні, я сам винен, смикнувся з незвички, тому і вколовся, — він усміхається їй чарівною доброю усмішкою, зовсім не так, як до того тримався зі мною. 

Відчуваю себе ще більш неповноцінною через це. Його посмішка мов чарівна паличка з анестезією для Олександри. Вона теж усміхається йому тепліше. 

— Дякую, — шепочу я так, щоб Олександра не чула. Може він і не розуміє, але щойно врятував мене від дечого жахливого.