18

САНЯ

Каті і Ксю нема. Обидві якийсь час не спускаються на вечерю. Я вже думаю сходити нагору, коли Катя все ж заходить на кухню. Вона виглядає злою. Або засмученою. Не зовсім розумію, що з нею відбувається цілий день. Таке враження, що у неї трапились якісь неприємності але вона вперто не зізнається ні в чому і зриває зло на мені. 

— Ти сама? Думав, спуститесь з Ксю разом, — кажу, коли наші погляди зустрічаються. 

— Ксенія не голодна. Так вона мені сказала, — відповідає Катя. — У мене теж немає апетиту. Тому… Вечеря на столі, я піду. 

— Яка муха тебе вкусила? — все ж питаю я, не відводячи погляду від її очей. — Ми ж нормально спілкувались до сьогоднішнього дня.

— Не важливо… А хоча, слухай, якого біса ти то до мене, то до Оксани підкочуєш? Ти що не вибрався з підліткового віку? Накопичуєш перемоги  над жінками? 

— Ми ж ніби вже обговорили це, ні до кого я не підкочую, — я насуплююсь. — Оксана мене не цікавить.

— Так-так, розповідай ме6ні одне, а їй ти кажеш те саме, але про Катю. “Шлюбу не буде, Катя мені ніхто”... Таке ти їй плів? 

Я пригадую той день, коли дійсно казав Оксані, що весілля не буде. Але в чому я обманув? 

— Нічого я не плів. Казав, що шлюбу не буде. Але не те, що ти мені "ніхто". Просто вона розповіла про чутки, що скоро весілля. Я сказав, що ні. 

— А потім ви ледь не вицілоувувались на парковці, — Катя зло смикає свій телефон, але їй не вдається розблокувати екран відразу через нерви. — Оце ось! І не бреши, що нічого не було! 

— Твоя істерика зовсім дитяча, — кажу я.

Вона тикає мені під носа теелфон. 

— І що тут? Я стою поруч із нею, о Боже, який кошмар, — хмикаю я. 

— Я не хочу, щоб твої жінки слали мені бодай що-небудь! Розумієш? Не втягуй мене в ваші ігрища. Не триангулюй мною… Чи як там розумно це сказати! 

— Немає ніяких ігрищ. Оксані я сказав, що нею не зацікавлений, був ввічливий, так, але межі проставив. А ти істериш, хоч і сама мене постійно відштовхуєш, — кажу я. 

— Бо ти впертий і зовсім мене не чуєш. Мене обурює не факт наявності Оксани, чи тієї блондинки, про яку казала Ксю. Мене обурює те, що ти і до мене підкочуєш, наче тобі мало доступних жінок! 

— Немає ніяких "і", — я зітхаю. — І взагалі, я і до тебе не збирався підкочувати, щоб ти знала. 

— От і не збирайся! Розберись з тими бабами, що вже є! — вона хоче протиснутись повз мене, щоб вийти з кухні. 

— Та нема мені з чим розбиратись, — я хапаю її за руку і притягую до себе. — Стій. 

Ми довго дивимось в очі одне одному. Ніби випробовуємо на міціність. Хто перший відведе погляд. Катя дивиться з викликом. Вона не боїться і не тушується. В цю мить мені хочеться плюнути на все, податись вперед і поцілувати її. 

Так і роблю. Втикаюсь в її губи, але вона відсахується від мене, замахується та в останню мить її рука зупиняється біля мого обличчя. І безсило падає вниз. 

— Нам треба бути дружніми перед опікою, будь ласка не починай, — каже вона. — Бо мені здається, що весь цей спектакль мені одній треба, а не вам з малою. 

В якусь мить я з нею погоджуюсь. Подумки. Ми тільки те  і робимо, що сваримось. Напевно, через мій тиск. Бо мене тягне до неї. Дуже сильно. Я давно не відчував подібного і думав, що навряд чи знайдеться людина, до якої зможу відчути цей потяг взагалі. 

А Оксана, здається, так нічого і не зрозуміла. Раз намагається розсварити мене з Катею такими дурними способами. Ще і когось втягнула в цю справу. Бо фотографувала явно не вона… Чорт! Що коїться в моєму офісі? З цим треба розібратися. 

КАТЯ

Наступні дні проходять жахливо. Ми всі ніби колючим дротом обмотані. Що Ксю зі своїми ревнощами, що Саша… Про себе я взагалі мовчу. 

З одного боку мені назвонює Паша, якому не терпиться вирішити свою проблему з машиною, але там треба якісь деталі і мені вже просто незручно назвонювати знайомому на СТО. Я свого часу відшила його залицяння. А тепер поводжусь, мов типове стерво. Всередині мене гризе відчуття провини. 

З іншого боку я нервую через комісію. Постійно перевіряю чистоту в будинку і все таке. Але бачу, що переживаю лише я. І мене це бісить. Я злюсь сама на себе. Бо занадто включилась в цю гру. І не можу зупинитися. 

Тож коли Віталій з СТО телефонує і каже, що мерседес можна нарешті забрати, я видихаю з полегшенням.

— Навіть не знаю, як я можу тобі віддячити! — кажу радісно. 

— Ти можеш сходити зі мною на каву. Точніше на вечерю, — каже він. 

— Я навіть не знаю, — прямо відмовляти хлопцю мені не хочеться. 

— Катю, я дістав ті деталі за найкоротші терміни, — говорить Віталій. — І буде нечесно, якщо ти зараз мене просто відшиєш знову. Ну одне невелике побачення, практично дружнє. Я дійсно дуже скучив за тобою, ти ж знаєш, що подобаєшся мені, це було б справедливо. 

— Гаразд, — я зітхаю. — Пообідаємо? Бо щодо вечері я не можу тобі цього гарантувати. 

— Давай ланч? — пропонує він. — Десь о пʼятій. Це ж практично дитячий час, хіба ні?