16

Саша

Катя дійсно блідне, і я починаю хвилюватись.  Я все ще злюсь за все це, але все одно переживаю за неї.

— Поїхали, — врешті-решт погоджуюсь і веду її до гардеробу, паралельно поспіхом прощаючись з колегами. Вони здивовано поглядають на нас, але мені все одно. Навіть злість реально випаровується, коли я бачу, що їй погано. Нам з нею треба поговорити… Серйозно поговорити. 

Ми сідаємо в машину і їдемо. Я періодично поглядаю на Катю. Вона, здається, трохи розслабилась. Відкинула голову на підголівник, і дивиться у вікно. Але я бачу, що її все ще щось муляє. Певно справді чимось отруїлась. 

— У тебе є якісь таблетки від голови у аптечці? — питає нарешті тихо.  

— Знайду, — кажу, коли ми вже заїжджаємо у двір. Відчиняю перед нею дверцята, хочу взяти за руку, але Катя відсахується. 

— Мені справді зле, — каже, торкаючись свого лоба. — Хочу випити пігулку  і лягти.  

— Добре, я все знайду, — киваю і ми йдемо до будинку. Ксю щось не чутно, може, вже спить.

Йду на кухню, шукаю аптечку, знаходжу. Беру воду, поспішаю… Йду до спальні зі склянкою і пігулкою, заходжу і дивлюсь на неї. 

Катя вже розпустила волосся. Масує голову, стоячи біля вікна. 

Вичавлює посмішку, коли бачить мене. 

— Дякую, — каже. — Сподіваюсь це не отрута, — спроба пожартувати у неї не дуже вдала.

— Пий вже, — простягаю склянку і таблетку. 

— Цей шум, гості твої, вони мене виснажили, — зізнається. 

— Хочеш, зроблю тобі масаж? — зазираю їй в очі.

— Хочу залишитись сама і полежати в тиші, — відповідає, ставляючи склянку на столик. — Тебе забагато сьогодні. Ми так не домовлялись. 

— Набрид? — я усміхаюсь, але нещиро. 

Бо насправді мені не смішно. Бо я відчуваю до неї потяг. Але їй, здається, я справді неприємний. І це мене ображає, злить, бісить. Сам не розумію, чому. Я не збирався в неї влипати. Не збирався до неї привʼязуватися. Вона хто? Рандомна людина, яка опинилась в потрібному місці в потрібний час. Якби не Савелівна, ми б ніколи ніде не перетнулись, окрім співбесіди. То чому ж мене так зачіпає за живе її холод? 

— Я рада, що у тебе так багато енергії, — відповідає вона. — Я ж інтроверт. Мені рано чи пізно всі набридають. Нічого особистого, Сашо. 

От тільки у мене, схоже, цього особистого щодо неї стало аж надто багато. І з цим треба щось вирішувати. Але, вочевидь, не зараз.

— Добре, відпочивай, — киваю. — Завтра в нас та аніме-штука, не забула?

— Звісно не забула, — Катя сідає на ліжко, витягує ногу в тонкій панчосі. Вигин її гомілок змушує мене задивитись на її ніжки довше, ніж слід. Пальчики на ногах такі маленькі, кругленькі, цікаві… Ступня тонка. Сам не розумію, навіщо я дивлюсь і фіксую це. 

Треба вийти, бо я вже роздивляюсь її надто безсоромно. Але мені не хочеться виходити… 

Катя більше нічого не каже, мовчанка затягується, і я врешті-решт йду. Якось по-дурному завершився цей вечір, особливо, якщо врахувати те, що відбулося в тому кабінеті… 

***

У мене таке враження, ніби мені по голові чимось бʼють. Бухає так сильно, що я насуплююсь і врешті-решт розплющую очі. Розумію, що бухають в двері. І що бухає мала, бо окрім цього звуку я чую її голос:

— Ти умисно вирішив не їхати?! Обдурив мене?! 

— Їхати? Куди їхати? — зранку я, буває, гальмую. Намагаюсь пригадати, що там я мав зробити і куди поїхати…

 Катя

В будинку справжній переполох. Ксю щось кричить на тата, я намагаюсь втямити, наспіх одягаючись. Ми запізнюємось, але не катастрофічно ж… Принаймні не так, щоб влаштовувати з цього приводу сварку. 

— Що відбувається? — питаю, визираючи з своєї кімнати. 

Ксю мнеться під дверима батькової спальні. Вона вже повністю одягнута, навіть зробила макіяж, з яким схожа більше на пандочку, але про це я мовчу. 

— Він спить! — каже дівчинка ображено. — А там… Там саме перші будуть виступати косплеєри в професійних костюмах, це найцікавіше! Треба буде ставити оцінки і голосувати! А на фоні гратиме оркестр! Гратимуть вживу музику з аніме!

— Ти вже готова і я готова, — кажу. — А тато… Може він занедужав? — теж підходжу до спальні Саші. Чомусь зараз глянути йому в очі мені буде страшно, тому я завмираю в нерішучості. Але все ж під вимогливим поглядом Ксю стукаю в двері. — Сашо, у тебе все гаразд? Ми запізнюємось на фестиваль. Якщо ти не можеш я сама повезу Ксенію. 

Але відповіді я не чую. Може, він спить? Не почув будильник? Чи не завів? Вчора ми… Я вкотре згадала, що було вчора, і знову навалився сором. Як же гидко мені зараз на душі! Наробив дурниць він, а соромно мені. І то ще добре, що ми вчасно втекли з того корпоративу.  

Штовхаю двері, щоб перевірити, що Олександр нас чує. І як на зло в цю мить він стрімко виходить з ванної, голий по пояс. Кров приливає мені до обличчя, а в горлі стає занадто сухо. 

— Він ще не одягнутий! — тупцює ногою Ксю. — Ми все пропустимо! Все! 

— Я швидко, дайте мені пʼять хвилин! — каже Саша, проводячи долонею по вологому волоссю. І нахиляється до ящичка з білизною.