11

КАТЯ

Яке нахабство! Один краще за іншого. Павлик зі своїми вічними проблемами. Але Олександр його перевершив! Слідкував! За мною! 

Я така роздатована, що кваплюсь спекатись брата швидше. Але варто вийти з кафе, як мене починає гризти почуття провини. Ну він справді влетів з своїм Мерседесом на гроші. Якщо не допоможу увесь тягар ляже на батьківські плечі. А їх мені реально шкода. 

Отже треба і правда поїхати до того Анатолія, що працює на СТО. Їхати правда далекувато, але він точно зробить гарні знижки… Цими думками відполікаюсь навіть від Олександра. 

— Він — неприємний тип, — каже Олександр врешті-решт, коли ми підходимо до машини.

— Любити моїх родичів ти не зобов’язаний, — відрізаю твердо. — Та і взагалі знайомитись з ними чи спілкуватися. Тебе це не стосується. 

— Що він там ляпав про проблеми? Чи… Стоп, чи він натякав, що це я — твоя проблема? — нарешті дійшло Саші. 

— А ти сам не розумієш, як твій вчинок виглядає в очах мого брата? Прослідкував за мною, прийшов, влашутвав скандал! Та ти аб’юзер! — бурчу я. 

— Я переживав, що ти зустрічаєшся з якимось мужиком… — зізнався Саша. 

— А мені заборонено мати особисте життя? — ледве не задихаюсь від обурення. Він що, ревнує мене? Якого дідька?

— Взагалі так, заборонено, — киває він. — Інакше соцслужби можуть пронюхати… Скажуть, що ти поганий приклад для Ксю і все таке… 

— Немає у мене ніяких стосунків! — кидаю, аби заспокоїти його параною. — А от брату я мушу допомогти. З минулої роботи залишився клієнт, у якого є СТО, звернусь до нього, — я трохи заспокоююсь. Мотиви Саші мене влаштовують. Але міг би якось м’якше все зробити, чи що. — Завтра візьму таксі і поїду туди… 

— Тобі треба побороти той страх. З машинами, — раптом каже він. 

— Так, ти маєш рацію, але як? — я зітхаю. Я дійсно обмежую себе, не сідаючи за кермо. Але страх, що станеться щось жахливе якщо я тільки заведу двигун нікуди не зникає.

— Ну… Я міг би поїздити з тобою, поруч, — пропонує Саша. — На передньому сидінні, але як пасажир. У мене великий досвід за кермом. Все має бути добре.

Кусаю губи в нерішучості. Навіщо це йому? Ловлю на собі його погляд. Дивиться на мої губи спраглим поглядом, так, що відразу стає замало повітря в салоні. 

— Ти готовий ризикнути…, — питаю, і розумію, що голос звучить занадто хрипко. На щастя, загоряється зелений на світлофорі і Саша відводить від мене погляд. 

— Можемо розпочати хоч сьогодні. Якщо ти не втомилась, — продовжує, вже не дивлячись на мене. 

— Я не знаю, — чорт, чому я мнусь? Треба і справді спробувати. — Але давай! — нарешті кажу, наперекір своєму страху. Пульс відразу пришвидшується, хоча по суті я ще нічого не зробила. 

Він раптом зупиняється на узбіччі. Ми якраз майже підʼїхали додому, лишилось зовсім небагато, не більше двох кілометрів. 

— Тут вже мало машин і їхати недовго, дорогу я підкажу, якщо не памʼятаєш, — він зазирає мені в очі. 

Я зітхаю, і виходжу з машини. Ми міняємось місцями. Я налаштовую сидіння, відганяючи неприємні відчуття. Машина просто стоїть. Не варто так панікувати. По спині стікає струмінець поту, коли я повертаю ключ…

— А де третя педаль? — питаю раптом розгублено, коли ліва нога наштовхується на порожнечу. 

— Це автомат, тут тільки газ і гальма, — відповідає він. 

Я починаю істерично сміятись. 

— У мене автомат… не погрожуй мені, — видушую з себе. Але сміх знімає напругу.

Він раптом торкається моєї руки, тієї, що лежить на перемикачі передач:

— Просто розслабся, у тебе все вийде, ось побачиш. 

САНЯ

Мені дійсно хочеться їй допомогти. Долоня її напружена, як і вона вся, але коли я торкаюся, вона навіть жартує. 

Ми рушаємо з місця. Спочатку Катя їде дуже повільно, але я не підганяю її, даю звикнути до нової машини.

— Молодець, все добре, головне — їдь в своїй смузі і дивись вперед. 

— Так і роблю. Незвично, що не треба постійно витискати зчеплення, — бачу як рука на кермі трохи розслабляється. Катя дмухає, щоб прибрати з щоки непокірне пасмо волосся. 

Я задивляюсь на неї. Приревнував, сильно. Не очікував від себе подібного. Чому мене так сильно тягне до неї?….

Вулиця стає вужчою, з протилежного боку припарковано багато авто, Катя знову дмухає, волосся заважає їй. Тягну руку, щоб заправити пасмо за вушко. Вона кидає на мене здивований погляд. 

— Безпека понад усе, а волосся тобі заважало, — кажу неголосно. 

Ми на мить відволікаємось від дороги. А дарма… Раптом бачу, як з-за рогу на зустріч нам вилітає вантажівка. Дорога дуже вузька… Я хочу смикнути кермо, але Катя реагує швидше за мене. 

Вона майже притискається до узбіччя, відчуваю, як заднє колесо чіпляє бордюр, вантажівка не збавляючи швидкості проїздить повз нас по зустрічній смузі, ледве не відбиваючи мені дзеркало.