10

КАТЯ

Рішуче йду до кабінету класної керівниці Ксенії. Я маю з нею поговорити. А потім бігти на зустріч з братом… 

З ним у мене стосунки дуже напружені. Він залишився біля батьків і йому вони купують все, пнуться з останіх сил. В той час, як я, на правах старшої, маю сама вигрібати зі своїх проблем. От і цього разу, Павлик щось хоче від мене. Це вже традиція. З самого його народження я тільки й чула, що маю ним опікуватися і допомагати, бо він менший. 

Всередині все протестує, я не хочу з ним нянчитись. Але не можу йому відмовити. 

Однак зараз я думаю більше про те, що казатиму Карині Андріївні. 

Стукаю  вдвері, а потім заходжу в порожній клас. 

— Добрий день, — кажу впевнено. — Я мачуха Ксенії Коваль, хотіла б з вами поговорити. 

Дівчина років тридцяти поправляє окуляри і дивиься на мене здивовано. 

— Ого, я не знала, що Олександр одружився. І про що ви хочете поговорити? 

— Я помітила дуже неприємну особливість, — кажу. — Однокласники булять Ксенію. А школа виставляє винної саме Ксюшу, вам не здається, що це занадто? 

— Діти це діти, — вона зітхає. — Тим паче, Тамара Олексіївна завжди визнавала вину Ксенії, казала, що це через загибель мами вона стала трохи агресивна. Вони не хотіли розвивати конфлікти…

— А Тамара тут яким боком? — кліпаю віями я. — Вона хто? 

— Як яким? — дивується Карина Андріївна. — Хіба вона не опікунка Ксю? Її батька я тут майже не бачу, він якщо і приїжджає, то тільки забрати її, ніколи не заходить, навіть не вітається. 

— Що ж… Тепер мені все зрозуміло, — я видаю чергову фразу. Насправді нічого не зрозуміло. Чому у Тамари так багато повноважень? Чи вони з Ксенією не розповідали Саші про левову частку пригод дівчинки? З Ксенією я теж поговорю. Якби ж тільки вона мене слухала. — Я поговорю з чоловіком щодо Тамари. Але на майбутнє, краще вирішувати конфлікти з батьком дитини…

— Добре, як скажете, — вона киває. — Дівчинкою треба займатися. Вона трохи відбилась від рук. 

— Але все ж зверніть увагу на поведінку її однокласників. Вчора її ні за що шарпали за ранець, якщо це повториться, я буду вимушена говорити з директором, — кажу на сам кінець. — Дякую, що приділили увагу. 

***

Ситуація зі школою так мене завантажила думками, що про Павлика я навіть думати забула. І ніби не моя дитина. І ніби я не маю переживати за Ксюшу, але нічого не можу вдіяти. Я маю з цим розібратися. Навіть якщо Саша, тобто Олександр, ворог… Ксю невинна. Її треба рятувати. 

Тож на зустріч в кафе неподалік вокзалу приходжу задумливою. Паша вже чекає. 

— А ти чому не на машині? — питаю здивовано. Це ж йому недавно батьки купил мерседес, а мені підсунули дулю з маком. 

— Привіт, та ото знову моя крихітка барахлить. Памʼятаєш, ти казала, що в тебе є той залицяльник, ну, який тойотами займається? Можеш попросити його по дружбі мені відремонтувати тачку? — і дістає ключі з кишені. — Я скажу де вона стоїть! Треба забрати на тросі!

— Ти серйозно зараз? —  від такого нахабства я навіть втрачаю запал лаятись з ним. Павлик дивиться на мене своїм фірмовим поглядом побитої собаки. 

— Катю, будь ласка, — він бере мене за запʼясток… Руку я не забираю. Лише дивлюс обурено брату  в  очі. 

Аж раптом бачу за братом знайому постать. Саша стоїть і свердлить нас поглядом:

— Он яка, значить, в тебе зустріч… 

САНЯ

Весь день я як на голках через те, що Катя сьогодні йде на ту загадкову зустріч. Думаю про це постійно, не можу ні на чому зосередитись. Ну, навряд вона зустрінеться з тим загадковим кимось до того, як приведе Ксю зі школи… Значить, я маю прослідкувати за нею вже від будинку.

Стоп. Прослідкувати? Що за дивні думки? Яке ще "прослідкувати"?

З іншого боку… Що як це підставить під сумнів нашу гру в наречених? Так, в принципі, я цілком можу подивитись, що вона там робить, чому ні? Я ж їй по суті за це заплачу, хай посадою чи ще чимось. Тож це як робота.

Всі ці аргументи звучать не дуже правдоподібно, але я дозволяю собі не думати про це зараз. 

Йду з роботи раніше, чекаю її біля дому. Припаркував машину так, щоб її не було видно, прямо якісь шпигунські ігни. Ні, ну а що, мені дійсно треба знати…

Вони з малою приїжджають, деякий час не виходять. Я вже думаю, що, може, Катя передумала кудись там йти. Не дарма ж я попросив її забрати малу не зважаючи на те її прохання…

Але в якусь мить Катя виходить з будинку. За хвилину до воріт під’їздить таксі, в яке Катя і сіла. Відкинувши всі сумніви я рушаю слідом за машиною. Може, прокинулась якась інтуїція? Так я виправдовую свій дивний вчинок. Я передивився тільки її резюме, але як  я можу бути впевненим, що вона не здасть мене в органи опіки? Чи не почне шантажувати згодом… Ні, я маю знати про неї більше, ніж ім'я та місце колишньої роботи. Так себе переконую. 

Таксі везе Катю майже до вокзалу. Вона що зібралась кудись їхати з міста? В потоці слідкувати за таксі і легко, і важко одночасно. Бо я увесь час ризикую загубити машину. Але і мене відслідкувати важко.