9

КАТЯ

Що зараз буде… Навіть яблучний пиріг зі збитими вершками не врятує ситуацію, це  я відчуваю шкірою. Тим більше, що пиріг не готовий. 

Олександр питально дивиться на доньку. Ми звісно репетирували свою розповідь. 

— Що це таке? — мало не по складах відчеканює він, підходячи до малої і пильно вдивляючись в її синець. — Ти знову побилась?

— Упала, — каже Ксю. 

— Так, упала, я свідок, — підтакую я. 

— Оком? — хмикаю я. 

— Не оком, а щокою вдарилась, а синець налився там де шкіра тонше, — відповідаю замість Ксюші. — Мила, змаж, будь ласка, пиріг кремом? — кваплюсь вручити їй тацю, поки не почала показувати свої голки. 

А насправді все було значно гірше. Однокласник смикнув її за ранець, Ксю вивернулась і накинулась на нього. Всього кілька метрів, що розділяли мен едо них дали їй можливість надавати хлопцю стусанів. Той відмахнувся, дуже невдало, як  явважаю. 

Я ледве все це розрулила, коли підійшла. Заспокоїла Ксенію і вгамувала її однокласника. 

— Ксю, і де ж ти "упала"? — продовжує Олександр розпитування. — Як це відбулось?

— Завтикала в телефон і не помітила бордюр, — відповідає вона. 

— І як вдарилась щокою? Це більше схоже на слід від бійки, — хмикає він. — Ти обманула Катю? Зізнавайся.

— Сашо, не було ніякої бійки, —  я підходжу до нього ближче, намагаючись зазирнути  в очі. І тут я йому не брешу. Бійку ми своєчасно припинили, допоки вона толком не почалась. Окрім Ксю ніхто не постраждав. Інакше б, звісно, знову були б неприємності. — Синець — чиста випадковість, — знову правда. Хлопець сам не бачив, куди махає руками. 

— Ну добре, — він киває і сідає за стіл.

Я перезираюсь з Ксенією. За нею тепер борг. Бо чудово розуміє, що якби батько знав всю правду, придумав би якесь покарання, або довго читав би нотації. Проте я вважаю, Ксюша не винна в тому, що сталось. А от з її класною керівницею треба поговорити завтра зранку обов'язково. 

— Ми приготували плов і пиріг, — кажу, змінюючи тему. — Ти голодний? 

— Так, голодний, — він киває. — А аромат пирогу відчув ще з коридору. Має бути смачно…

***

Після вечері Ксю йде до своєї кімнати. А ми вже ніби за традицією разом прибираємо зі столу. Якось все стає занадто по-домашньому. Мене це трохи лякає. Бо я відвикла піклуватись про когось. А тим більше ось так комунікувати з чоловіком. 

— Розкажеш, що трапилось насправді? — питає Саша. Ловлю себе на думці, що мало не вперше не називаю його Олександром, принаймні, подумки.

— Та немає чого розповідати, — відмахуюсь я. — До Ксенії знову чіплялись однокласники. Я завтра поговорю з вчителькою. Мені ця ситуація не подобається. Вони її провокують, а потім вона винна. 

— Дякую тобі, — несподівано каже він, зазираючи мені в очі. — За те, що ти робиш для Ксю. У мене весь час якісь проблеми на роботі, запари… Я мало часу приділяю її вихованню. Це моя провина, що в неї проблеми, я не знаю, як дати їй раду. 

— Я намагаюсь їй допомогти. Сьогодні ми, здається, вперше знайшли спільну мову, — я посміхаюсь. — От вечерю готували. Вона зовсім не вміє нічого робити на кухні, але їй цікаво. 

— Не думав, що її зацікавить щось, окрім анімешок, — він усміхається. 

— Так от звідки настирна ідея приготувати рамен, — тепер усміхаюсь я. 

— До речі, мені тут співробітниця дала квитки на якийсь аніме-фестиваль чи щось таке, це буде на цих вихідних, — каже Саша. — Якраз на трьох.

Він так близько, що мені трохи важко дихати. Вся ця ситуація ніби виплавляє моє прагнення помсти. Бо не можна увесь час ненавидіти людину, яка поводиться нормально. 

— Сходимо, авжеж, — кажу я. Вкотре хочу його обійти, але біля нього чомусь стаю дуже незграбною. Тож ледве не плутаюсь у власних ногах. — А завтра… Я не зможу забрати Ксюшу зі школи. У мене запланована важлива зустріч.

САНЯ

Коли чую слова про зустріч, чомусь думаю про якогось хлопця. А що як в неї хтось є? Хоча… Вона ніби не казала, що є.

— Що за зустріч? — питаю врешті-решт. 

— Не важливо, — відмахується. — Це особисте, — додає за мить. Явно не хоче розповідати що і до чого. І це чомусь дряпає по грудях. Мов хтось по пінопласту провів рукою. 

— Зрозуміло, — хмикаю і відсторонююсь.

Мені не подобається те, що я відчуваю. Це що, ревнощі? Але чому? Вона не сказала, що йде на побачення, я, скоріш за все, просто надто багато про неї думаю.

Але з іншого боку, я взяв Катю з вулиці і так нічого і не дізнався про неї. А раптом вона справді має нареченого? Неприємне усвідомлення. 

— Я піду спати, — кажу, ставлячи останню тарілку до посудомийки.

— Мені здається, ти чимось засмучений, — підходить зі спини і кладе руку мені на плече. Від місця дотику розбігаються мурахи. Дивно. 

— Все нормально, — відмахуюсь. Не вистачало ще зараз виставляти їй якісь претензії через ревнощі. — Добраніч, Катю.