7

САНЯ

Вечеря проходить більш-менш мирно, що не може не радувати. Мала одразу біжить до себе в кімнату говорити по телефону, останнім часом вона весь час говорить по телефону. 

Ми з Катею залишаємось, щоб прибрати.

— Дякую за вечерю, — кажу ще раз, хоч і казав це за столом. Чомусь мені здається, що Катя якась надто замислена. 

— Мені не важко… Я люблю готувати, але останнім часом не було для кого, — каже вона, ставлячи ощищені тарілки в посудомийку. — Що тут натискати треба? — питає, дивлячись на мене. 

— Зараз покажу, — я підходжу до неї, ми доволі близько, я прямо у неї за спиною. Відчуваю тонкий аромат її парфумів. Це щось квіткове і ніжне. Серце починає битися трохи швидше. 

Коли я ставлю програму, тягнусь рукою прямо біля неї, ледь торкаюсь торсом її спини. Чомусь відчуваю себе дещо схвильовано, хоч це і зовсім невинний дотик. Я давно не був так близько з жінкою. Ну, у мене періодично були звʼязки, само собою, але все ж…

Вона напружується вся. Намагається вивернутись від дотику, певно боїться що зайде Ксю… Але різкі рухи Каті роблять лише гірше, бо ми стикаємось тілами, невзмозі розминутися.  

— Я така незграбна, — каже тихо. — На ногу не наступила? 

— Все добре, — я так і стою заворожений. Не хочу відсторонюватись від неї. Рука лягла на її руку, щоб вона не впала і я так і не відпускаю її. 

— Ага, — розсіяне. Ми зустрічаємось поглядами. І напруга вмить злітає вгору. 

У неї красиві очі. Вона так дивиться на мене… В погляді бачу суміш здивування й збентеження. Нарешті вона звільняє свою руку і відходить від мене.

— Ви давно живете самі з донькою, — не питає, а стверджує. — Треба закупити продукти. Видно, що ти в це не сильно вникав, — враження, що каже що завгодно, аби не мовчати. 

— Так, пробач, — я чухаю потилицю і відводжу погляд. — Я про це не подумав.  Я дам тобі грошей, займешся цим? Але ти ніби без машини?… Права в тебе є? 

— Права є, — киває. І стає сумною. — На машину грошей не було якось. У мене цей рік взагалі важкий видався. 

— Тоді зʼїздеш на "Равчику" моєму, я на роботу їжджу на "Прадо" зараз, — кажу я. 

— Побачимо, — чомусь пропозиція не приводить її в захват. 

— Ти давно не їздила? — здогадуюсь я. 

— Я боюсь сідати за кермо. Не хочу про це говорити, — різко кидає рушник, яким протирала стіл. 

— Добре, як скажеш, — я зітхаю. На мить мені здалося, що ми порозумілися, але, певно, тільки здалося. — Але якщо ти захочеш поїздити, може, пізніше, на вихідних, ми б могли проїхатись разом, я б підстрахував. 

— Дружину свою ти теж сам вчив? — зривається з її вуст. Не зрозуміло до чого це. НІби вона зараз думками не тут, а розмірковує про щось своє. І видає результат думок, за ходом яких я не можу прослідкувати. 

А мені раптом ніби ножем в груди встромлює. Вона ж знає, що моя дружина загинула в аварії, навіщо казати це зараз? За що вона так мене невзлюбила? 

Я відсторонююсь ще більше. Не знаю, чому стає так неприємно, чому її слова так сильно вплинули на мене. 

— Ну, ми тут закінчили. Певно, Треба йти спати. 

— Вибач, — вона знову дивиться мені в очі. — Не знала, що згадка про дружину так сильно на тебе подіє. 

— Але ти потрапила прямо в ціль, — я зітхаю. — Так, це я її вчив. І через мене вона і загинула. 

Здається, Катя перша людина, якій я прямо кажу ці слова. В голові я їх прокручував мільйон разів. І мільйон разів визнавав свою вину. Але визнавати це вслух перед кимось…

— Мені шкода, — каже Катя. Підходить ближче і торкається моєї руки. — Правда, шкода. 

— Я так кохав її… — я опускаю голову. — Все ще кохаю, все ще не можу змиритися…

КАТЯ

Я не впізнаю сама себе. Яка мені справа до цієї сім’ї? Але всупереч доводам свого глузду, зранку я встаю раніше від всіх і готую сніданок. Не зобов'язана. Не повинна. 

Але внутрішньо дуже хочеться якось внести лад в цей будинок. І це мене лякає. 

Зізнання Саші про почуття до дружини… Вони мені зрозумілі. Я теж не можу забути Макса. Не можу підпустити до себе когось іншого. Проте я не чекала, що така людина, як Коваль, може когось кохати. Він розбиває в друзки мої уявлення про себе. Своїм ставленням до доньки, своїми почуттями до померлої. Я не хочу бачити в ньому живу людину. Не хочу сприймати його емоції і співчувати йому. 

Але я вже потрапила в цю пастку. Я вже готую на всіх омлет і салат…

— Добрий ранок, — в кухню забігає Ксю з рюкзаком і при параді. — Це що тут?...

Саша теж заходить за нею. 

— Привіт, доню, — гладить її по голові і чмокає в щоку. Все ж, він хороший батько і старається, як може. А потім він переводить погляд на мене: — Здається, цей дім знову починає трохи оживати. Пахне дуже смачно, правда, Ксю? — знов звертається до доньки. 

— Приготувала щось на кшталт англійського сніданку, тільки замість яєчні — омлет, — кажу я. — Тут гриби, ковбаски і бекон. Ви взагалі снідаєте зранку?