6

САНЯ

— Та годі тобі, що тут такого? Прикольна фотка, — не погоджуюсь я. 

— Ксюш, фото ніхто ж не побачить, окрім сама знаєш кого, — додає примирливо Катя. Вона теж лежве дихала, поки я її обіймав. 

— Кажеш про мене, як про якогось Того-кого-не-можна-називати, — я усміхаюсь. Катя мене притягує, щось є в ній таке, що заворожує, тягне до неї, як магнітом.

— Весело вам? — Ксю злиться. — Видали фото! Я там страшна! 

— Для тата ти завжди маленька красива дівчинка, — не погоджуюсь я. — Ти ніколи не хочеш фоткатись, дай хоч якісь фото зберегти.

У Ксю очі наповнюються сльозами. Схоже вона справді має якісь комплекси відносно своєї зовнішності. Вона зітхає, і дивиться на себе в фронтальну камеру свого телефону.

— Я маю вийти в туалет! — каже роздратовано, і на її очах зʼявляються сльози. — Туш потекла. Я через тебе як панда!

— Ксю, ну чого ти… Це ж просто жарт, — я намагаюсь заспокоїти її, але щось не дуже виходить. — Ну пробач, давай дивитись фільм? 

Вона вовтузиться, навіть не звертаючи уваги на те, що відбувається на екрані. 

— У мене на телефоні є фільр, — пропонує їй раптом Катя. — Давай сфотографуємось на мій, зробимо якісне фото? — Катя знову тулиться до мене, кладучи мені голову на плече. Ксю зиркає на нас майже з ненавистю, але каже протилежне:

— Добре, але спочатку я вмиюсь, — все ж вона відсторонюється і встає зі свого місця. — Я скоро буду, — і йде до виходу.

— Вона вмиється і ми зробимо ті кляті фотки, — Катя теж відсторонюється. 

— Чому вона розплакалась, що я зробив не так? це ж був просто жарт, — я зітхаю. 

— Мені здається, це через мене, — з занепокоєнням зізнається Катя. 

— Через тебе? Але ж ти навпаки запропонувала їй допомогти…

— Я їй не подобаюсь… 

— Може, ревнує, — я зітхаю. — Ми ж вже довгий час тільки вдвох. Певно, їй незвично, що з нами живе ще хтось.

— Треба сходити глянути, як вона там, — Катя теж підводиться. Я залишаюсь чекати, але за кілька хвилин Катя телефонує мені.

— Що там? Ти знайшла її? — питаю схвильовано. 

— Ксюші немає в туалеті, — розгублено каже Катя. — Затеелфонуй їй, я не можу її знайти. 

— Чекай біля входу в залу, я виходжу і дзвоню їй, — кажу і на ходу встаю з місця.

Набираю малу, але та скидає мої виклики. На виході з зали зустрічаю Катю, вона виглядає розгубленою і схвильованою. 

— Куди можна піти в цьому довбаному ТЦ? — я починаю хвилюватись за малу. — Ми здали куртки в гардероб, давай глянемо, чи її речі на місці. Її номерок у мене, тож вона навряд їх забрала.

— Але ТЦ все одно великий, — Катя зітхає. — ЇЇ треба знайти якнайшвидше, бо якщо про цей випадок дізнаються в опіці… 

— Треба подумати, куди вона могла піти… 

Ми швидко йдемо до гардеробу і я забираю куртку малої. Тепер і я хвилююсь за довбані соцслужби, а не тільки за малу.

— Чорт, ну чому я так зробив… Треба було мовчати. Вона на все так різко реагує…  

— Я наче в шоу “Кохана ми вбиваємо дітей”, — нервово усміхається Катя. — Ну напиши їй смс, що якщо її поліція знайде першими від нас, то заберуть в притулок. Налякай чи що! 

Ми ходимо від магазину до магазину, наближаючись до фуд-корту, але Ксюші ніде немає. 

Я таки пишу їй повідомлення:

"Доню, будь ласка, скажи, де ти." 

Бачу, що повідомлення одразу прочитане і саме в цей момент, здається, помічаю її на ескалаторі.

— Ксю!...

КАТЯ

— Ксю! — гукає Олександр і біжить до ескалатора. Я теж тепер бачу Ксенію. Вона однією рукою стискає телефон, а іншою розмазує по щоках сльози.

Олександр встигає до неї перший, хапає доньку в обійми. Я підходжу до них неквапливо, і відразу натикаюсь на сповнений неприязні погляд дівчинки.

— Все гаразд? — питаю тихо. 

— Я тебе ненавиджу! — говорить мені зі злістю. 

Це мов удар в сонячне сплетіння. Стільки болі в цій фразі. Я зупиняюсь, не знаючи що сказати у відповідь. 

— Ксю, Катя не зробила тобі нічого поганого, — Олександр зітхає, обіймаючи її. — Не треба так з нею. Вона — наш друг, вона допоможе нам з нашою проблемою, а потім все буде як раніше. 

— Не захищай її! — Ксю намагається звільнитися. — Ти що не бачиш, як вона до тебе підлизується? Така хороша, що аж нудить! Вона тебе хоче собі забрати! А ти і радий. А я і мама… Ми тобі вже не треба, — знову схлипує, тепер вже не приховуючи сльози. 

— Ти найдорожча для мене людина, ти ж знаєш, — він обіймає її. — І маму я любив більш за все на світі, як і тебе. Ви завжди будете мені потрібні. І мені завжди її не вистачатиме. 

Я слухаю цю драму, і почуваюсь як ніколи зайвою. Мені їх шкода. Хоча б мала зловтішатися, що в Олександра все так погано. 

— Може ну його цей фарс? — питаю в Олександра. Так я даю слабину. Не такий я вже міцний горішок. Я не хочу дивитися як плаче дитина.  — Давайте я поїду додому… А ви їдьте до себе. Придумаєте щось інше.